Щоденник - Чак Паланік
Цигаркові недопалки підстрибують на кожній морській хвилі.
Кожного разу, коли хтось всідається за столики «чотирнадцять», «п’ятнадцять» або «шістнадцять» біля вікон, а потім починає скаржитися на холодний протяг та сморід слизького й вологого килима, коли хтось починає скиглити і проситися до іншого столика, то тобі треба випити.
Заповітна (і недосяжна) мета усіх відпочивальників — це знайти бездоганний столик. Знайти щось стабільно-непорушне. Як трон. Місце, де вони сидять, завжди гірше за те, де вони не сидять. Народу так багато, що не можна перетнути їдальню, не отримавши при цьому стусана ліктем або сракою в живіт. Або ляпаса сумочкою.
Надалі тобі може знадобитися додатковий одяг. Може, знадобиться напхати тебе новою порцією вітаміну В. Чи додатковою порцією мозкових клітин. Якщо читатимеш це на людях, то негайно припини і почни знову лише тоді, коли вдягнеш свою найкращу білизну без дірок.
А перед цим тобі, мабуть, усе одно треба буде стати в чергу на донорську печінку.
Ти ж бачиш, до чого все це йде.
Бачиш, куди пішло все життя Місті-Мері Кляйнман.
Є безліч способів покінчити життя самогубством, але при цьому не померти зовсім.
Кожного разу, коли з материка приїздить хтось із компанією друзів, усі такі худорляві й засмаглі, коли вони почнуть розчаровано зітхати, побачивши дерев’яні панелі та білі скатертини, кришталеві вази з трояндами та папороттю і всілякі посріблені антикварні штучки, коли хтось із них скаже: «Треба тофу подавати замість телятини!», то візьми й випий.
Може, до когось із цих худорлявих жінок на уїкенд приєднається чоловік, опецькуватий та кремезний, — він пітніє так рясно, що чорний лак, яким він зрошує свою лисувату макітру, стікає у нього по зашийку. Повноводні ріки чорної багнюки плямують ззаду його комірець.
Коли приповзає одна з місцевих морських черепах, начепивши на зморщену шию діамантове намисто, чи то стара місіс Бертон, чи місіс Сеймур чи місіс Перрі, забачає якихось кістлявих та засмаглих відпочивальниць за своїм улюбленим — з 1865 року — столиком і каже: «Місті, як же ж ти могла?! Ти ж знаєш, що я регулярно приходжу сюди о дванадцятій вівторками та четвергами. Як же ж так, Місті…», то тобі треба випити двічі.
Коли відпочивальники питають кавові напої з пінистими вершками або хелатного срібла, порошку з ріжкового дерева чи соєвих страв, то випий ще раз.
Якщо не дають чайових, знову випий.
От уже ж ці відпочивальниці! Вони так наквацьовують очі, що здається, неначе вдягли окуляри. Вони підмальовують губи контурним олівцем, а потім їдять, поки не зітреться уся помада. І опісля за столом бачиш не жінок, а якихось дітлахів з чорними обводами навколо ротів. З довгими гачкуватими нігтями пастельного кольору йорданського мигдалю.
Коли надворі літо, а тобі все одно доводиться шурувати запалений камін, зніми щось зі свого одягу.
Коли надворі дощ, а шибки тремтять від холодного протягу, вдягни якусь додаткову одежину.
Кілька ковтків спиртного. Кілька пігулок аспірину. Потім — повторити.
Коли приходить Пітерова матір із твоєю донькою Теббі і жде, що ти кинешся обслуговувати свою свекруху та свою дитину, наче їхня персональна рабиня, випий двічі. Коли вони сидять собі за столиком «вісім» і бабуся Вілмот каже Теббі: «Твоя мати могла б стати відомою художницею, якби тільки захотіла», то візьми і випий.
Оті відпочивальниці з діамантовими каблучками, кулонами та тенісними напульсниками, де діаманти потьмяніли, виквацювавшись у сонцезахисний крем, коли вони починають просити тебе заспівати їм «З днем народження вас!», то візьми й випий.
Коли твоя дванадцятирічна донька піднімає погляд і гукає тебе «ма-а-мо», замість «ма»…
Коли її бабуся Ґрейс каже: «Місті, люба, ти матимеш більше грошей та шани, коли знову візьмешся за малювання…»
Коли вся їдальня все це чує…
Тоді — кілька ковтків. Кілька пігулок. Повтор.
Кожного разу, коли Ґрейс Вілмот замовляє люксусовий набір чайних бутербродів із вершковим сиром, сиром із козячого молока та з волоськими горіхами, подрібненими і посиланими на тонесенькі грінки, потім відкушує буквально кілька шматочків, а решту залишає недоїденою, потім замовляє кухоль чаю «Ерл Ґрей» з куснем морковного торта і все це записує на тебе, а ти навіть не знаєш про це, поки не побачиш відомості про зарплатню, де лише сімдесят п’ять центів через усі оті вирахування за два тижні, через які ти ходиш у боржниках готелю «Чекайленд», і коли ти починаєш здогадуватися, що тобі, напевне, так і доведеться усе життя гарувати здольщиком у «Дерев’яно-золотій їдальні», то візьми і зроби аж п’ять ковтків.
Кожного разу, коли їдальня повнісінька, і на кожному стільчику із золотою парчею вмостилася якась жінка, чи то місцева, чи то материкова, і всі вони скиглять, що поїздка поромом забирає забагато часу, і що на острівній автостоянці бракує місця, і що — як це так! — ніколи не можна наперед замовити столик, і чому це дехто не сидить дома, а пхається до кафе, де й так надто багато народу, всі ці гострі лікті, скрипучі голоси, що розпитують про напрям руху і загадують штучні вершки та сарафани розміру «2», а камін у цей час однаково мусить палахкотіти, бо така вже традиція готелю, то зніми із себе іще одну одежину.
Якщо в цей момент ти ще не п'яна і не гола, то тобі байдуже.
Коли Раймон, помічник офіціанта, застане тебе в морозильній камері, де ти прикладаєшся до пляшки з хересом, і скаже: «А, Місті, carico. Salud![1]»
Коли
