Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

поміст, що на ньому між своїми запонами височіло парадне ліжко їхніх королівських величностей, називався «паркет» і був обгороджений позолоченою балюстрадою. Вздовж неї навшпиньки проходили дами й кавалери, і кожне повертало весь стан, щоб віддати уклін щільним запонам ліжка. За тими запонами — королівська величність, байдуже, присутня вона у плоті чи ні. Замикали собою той хід принцеси Конде й Конті. Коли Анрі вже надивився й хотів увійти, в залі з'явилася ще одна жінка — вона дожидала, поки збереться весь двір. Вона повільно проходила урочистим шляхом, якомога силкуючись приховувати кульгавість. Перед парадним ложем короля герцогиня де Бар, її високість сестра короля, схилила коліно дуже низько. Ти вклоняєшся, Катрін.

Анрі хутко причинив двері й стояв за ними, прикривши очі рукою, але бачив дуже багато. «Сестро, це парадне ліжко було в тебе на думці, ще як ми були зовсім молоді й нічого не важили. Ти досягла цього, та щасливою не стала. Може, й ти думаєш про те, що це парадне ліжко порожнє, а Єлизаветі дала притулок домовина? Вклонися їй! Ти мовчиш про неї, як і всі, але знаєш: ми самотні й теж маємо покинути цей світ. А побачення на тому світі навряд чи варто бажати після всього, що ми заподіяли одне одному тут, особливо я тобі. Або з Біроном — чи зміг би я знов зустрітися? Або навіть із моїм другом, королевою Англії? Хіба що ми стали б на той час усевідцями, і тоді жодне б не могло чимось дорікнути іншому».

Після кількох таких ночей стало добре видно, що він страждає. Загальна згода мовчати про небіжчицю лишилась непорушна, і король навіть перший дотримував її. Він виконував свої щоденні обов'язки; найголовніше — бути про своєму ділі, не занедбувати його. І все ж видно було, що думкою він не тут: під час найжвавішої розмови часом він раптово змовкав і заплющував очі.

Одного разу таке сталося при двох придворних — звали їх Монтіньї й Сігоннь. Обидва здогадались, яка причина, і вирішили, що здобудуть прихильність короля, першими вимовивши заборонене ім'я. Спочатку вони впевнилися, що їх ніхто не почує і що їм нема чого боятись один одного. Потім Монтіньї тихо сказав, що він поділяє горе короля. І Сігоннь півголосом почав зізнаватись, як глибоко шанував він королеву Єлизавету. Анрі розплющив очі й мовчки окинув обох украй відчуженим поглядом.

Вони перелякалися. Король, що завжди волів ставитися до всіх як до рівних йому і щойно розмовляв з ними саме так, раптом виявив сувору неприступність. Вони наштовхнулись на холодну зневагу й заквапилися геть. Вони досі гадали, що король повинен зберігати певну відстань між собою й іншими, але це тільки його обов'язок, а не природжена вдача. Може, в нього були якісь спільні таємниці з тією, котрої вже нема й котра вже ніколи не з'явиться тут? Їх довго не залишав подив від цього відкриття, але вони, звичайно, остерігались говорити про нього. Двір напевне не пробачив би їм того, що вони випадково відкрили щось нове у владарі, якого всі завжди мали перед очима й гадали, ніби в ньому нема нічого понад те, що вони бачать.

Цим самим придворним стало моторошно, коли через кілька днів король викликав їх до свого саду. Кожен з них почав сушити собі голову, чи нема за ним у минулому якоїсь провини. Монтіньї колись був дуже близьким свідком одного замаху на короля, бо саме цілував його в коліно. Сігоннь, автор алегоричних п'єс, любив вихваляти великого короля бундючною мовою богів та героїв. Але щоденна його мова була зовсім не урочиста, і його язик частенько зачіпав герцогиню де Бофор. Обидва були звичайні й звичні царедворці, таких у Анрі хоч греблю гати. І саме тому він викликав їх того дня до себе, до своєї зеленої зали, перекритої листям, так що з вікон Лувру туди не зазирнеш. Своїм давнім друзям і бойовим сподвижникам він би не звірив того, що сказав тепер цим двом:

— Ви щасливіші за мене. Я б хотів умерти!

Вони схилили голови й спини. А він, ходячи ще швидше, провадив: якби він тільки міг, то зрікся б і корони, й влади. Він прагнув би самотності і знайшов би нарешті справжній душевний спокій.

— Пустельникові не бракує нічого. З неба падає манна, крук приносить йому хліб небесний.

Після цього признання він тужно зітхнув, міцно стулив губи й розтулив їх лиш тоді, коли віднайшов твердість духу. А тоді повів далі:

— Але таке життя — не для державців, вони народжені не ради нього, а ради своїх держав і народів, над якими їх поставлено.

Така мова короля була несподіванкою для його слухачів: досі вони вважали, що він має коротку пам'ять на все пережите, й називали його «вічним веселуном». Того, що на дні його душі таїться смуток, ніхто не знав, бо такі слова він вимовляв хоч уже й не раз, але не перед чужими. Він, власне, зразу й пошкодував, що виставив себе перед Монтіньї та Сігоннем таким витончено-сумним, а тому додав іще дещо — хай кінець його мови прозвучить так, як слід, щоб вони потім могли переказувати його слова без шкоди:

— Для державців на світовому морі є тільки одна гавань — могила, і помирати їм падає в самому розпалі діяльності.

Обидва зберегли в пам'яті насамперед ці слова і потім, звісно, розповідали про почуте, бо самі були приголомшені такою відвертістю й не могли мовчати. Але ці слова про смерть у розпалі діяльності, коли вони згодом справдяться, обидва витлумачать як пророцтво. Король був таки справді сповнений гордині. Він скінчив життя так, як сам хотів.

Анрі сумує за Єлизаветою тільки до цієї години, але не далі.

Нове сторіччя

Тільки-но почувши про смерть Єлизавети, він негайпо наказав Роні збиратись до Англії. Від королевиного наступника годі було сподіватись такої щирої прихильності, як від неї, а ще менше — такої непохитності та невсипущої пильності перед лицем спільного ворога. Смуток у душі короля змінився звичайним невдоволенням, і воно наростало тим швидше, чим виразніше Яків Перший демонстрував свої слабкі риси[93]. За півтора місяця він уже розкрився до кінця, і Роні час було вирушати. Того ранку, коли Анрі дожидав міністра в себе, його випередила королева, Марія Медічі. Вона мала намір перешкодити тому, щоб Роні одержав остаточний наказ. Вся її поведінка не лишала сумніву: вона з'явилась до чоловіка як кредиторка. Такою вона була з