Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— І ганьбу, — докінчив Анрі. Його слуга затнувся, замислився, але так і не зрозумів, чому король ужив цього слова.

— Переборіть усе, — зажадав він ще наполегливіше. — Той приклад, що ви покажете на наймогутнішому з ваших ворогів…

— Наймогутнішому? Без гармат? — спитав Анрі.— На обеззброєному, нужденному, як послідущий жебрак? Я можу просто відпустити його з богом, і йому зостанеться лиш тікати світ за очі.

— До Іспанії.— Роні говорив повільно, ваговито. — Величносте! Господь позбавив його своєї ласки. І ви так само не маєте права бути до нього ласкавим.

Анрі жахнувся. Громовий голос із неба, і той не міг би грізніш нагадати йому, щоб він повернувся до послуху і обов'язку. Його суворому слузі вистачило такту лишити короля на самоті, перше ніж король усвідомив, що його закликано до послуху.

Опівночі

Ось він, маленький, обгороджений садочок біля замку Фонтенбло, сад випроби: випробовуваний розмовляв тут зі своїм сумлінням. Ніхто не смів тривожити його, хоча здалеку за ним стежать: королева й міністр із вікон, а цікаві, теж нишком, — крізь живоплоти.

Всі ті кілька днів, поки Бірон їде сюди, Анрі думкою з ним. То радить йому повернутись і втікати; а то, частіше, просить його покаятись, упасти йому на груди. Тринадцятого червня, рано вранці в тому саду він думав: «Не приїде!» — і каже це своїм людям, що стоять напоготові поза живоплотами. Бірон чоловік запальний: свого ворога Роні він заприсягся заколоти кинджалом, та що йому втрачати, навіть ставши убивцею короля? Анрі заспокоює всіх щодо цього.

Це вперше в житті він без страху чекає ножа. «Невже в мені погасла жадоба життя? А була ж така сильна! Бірон… Його шлях сюди, шлях до смерті, такий довгий і тяжкий, я проходжу разом з ним. І по щасливих шляхах цього королівства ми колись їздили пліч-о-пліч». Він мав на думці більше батька, ніж сина, об'єднував їх у одну людину, як народ. «Чи мусив я розлучитися й розмежуватися зі своїми сподвижниками? Що скоїлось зі мною, через віщо вони вважають за безпечніше перекидатись до моїх подоланих ворогів? Покидають лиш того, хто сам себе покидає, і хто б мене зрадив, якби я не зрадив сам себе?»

Він заглиблювався в себе, він розпачливо шукав джерел зради… Ет! Нічого вони не пояснюють.

«Чи це я спустив з неба на землю освячену богом величність? Я ніколи не вірив у власне творіння. Для мене не кожен день — ясне свято. Я не був тим тираном, котрого вони могли б ненавидіти й божествити. Марне діло — у одних віднімати тільки зайвину, але не все зразу, а іншим давати ситість тільки по неділях. Кого я врятував від його дурості, кого — від божевілля? Хто на це неспроможен, той не рятівник. Мої звичаї призвели до того, що я мусив затаювати й замовчувати останній замах на моє життя. Біроне, звільни мене від мого безчестя, воно було б занадто гучне. Як жахливо волає воно з твого ешафоту!»

За живоплотами почувся гомін. Анрі вже вирішив, що настала страшна для нього година. Але то був лише якийсь невідомий городянин — він добивався до короля з таким запалом і в такому відчаї, що його нарешті впустили до альтанки. Він упав навколішки й почав просити в короля помилування для свого небожа, якого суд засудив на страту. Король уже підписав вирок, він знав обставини злочину, що не дозволяли помилування. Дивлячись на горе цієї людини біля його ніг, він поблід. Якийсь нещасний юнак зійде на ешафот, а ти, король, борешся в душі зі зрадником, щоб він тебе пощадив.

Чоловікові біля своїх ніг він сказав:

— Ви чините так, як слід чинити дядькові. А я мушу вчинити так, як слід чинити королю.

З тої хвилини він відкинув усі вагання. А тоді з'явився Бірон, як його й чекали, і нітрохи не перемінився душею, як і передбачали теж. З-за живоплотів стежили, як вони вдвох крокують алеєю: король тихий і рішучий, маршал — у нестямній люті через несправедливу підозру, а найбільш через те, що його обеззброєно. Він то гатив кулаком у свої невинні груди, то нарікав на віроломного Роні, що так зрадив ного.

— Може, і я вас зрадив? — спитав Анрі, і затятий брехун затнувся.

Тоді король обняв його, показав жестом, що вони самі, тож хай маршал довіриться йому.

— Я? — вигукнув Бірон. То був голос похмурої одержимості.

Всі побачили, як вони виходять: один був веселий, а другий аж душився від нестерпних образ. За обідом, у присутності всього двору, Бірон сидів навпроти короля, і мова йшла тільки про обложене Остенде. Анрі сказав: його брат, король Іспанії, разом з іспанськими міністрами мусять тремтіти зі страху, що він покарає своїх зрадників. І тоді Іспанія дуже скоро програє війну у Фландрії. Бірон поглинав страви й затято мовчав, але читати його думки було нелегко. «Посмій-но! — промовляло його почервоніле обличчя. — Для своїх дворян ти вже не король. Скликай свій простолюд: побачимо, чи захоче він віддавати життя за тебе, як ми колись віддавали».

Після обіду Анрі повів бідолаху в той самий садочок. Він боровся за людську душу так, немовби ще ніщо не пропало; а та душа вже відмерла.

— Пане маршале, отямтеся! Це ж ви, а ось перед вами ваш король Анрі. Ви не знайдете іншого короля, що любив би вас. Забудьте про всі докази, що має проти вас герцог Савойський, забудьте про обіцянку мовчати, якою вас переслідує Іспанія, забудьте їх! Я забуду все після першого вашого щирого, вільного слова.

Але Бірон уже не був вільний. У Ліоні, попри весь свій гнів і пиху, він, може, ще був такий. А тут він поривається до своєї долі, хоч і не вірить у неї: він застиг, уражений німотою і вже звернений обличчям до ешафоту. Анрі все відтягував: ще чверть години, ще чверть… Нарахував чотири чверті — кінець. Ні, додав ще й п'яту. Тоді раптом урвав мову на півслові, опустив руку й швидко пішов у дім. Там він замкнувся з Роні й королевою.

Міністр заради безпеки держави вимагав провинної голови, але багато говорити не потребував; найзавзятіша була королева. Її чоловік збирається пощадиш зрадника; це його діло, коли він хоче позбутися трому, але Марія Медічі на таке не згодна. Вона знає, що колись король на випадок своєї смерті обрав цього самого Бірона, щоб той захистив його коханку та її незаконного сина. Коли він не вміє вибирати