Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Захват юрби заглушував у зрадникові й сумніви, якщо він їх мав, і побоювання, які він таки справді відчував. Король уникнув пастки — він не взяв ні п'яді Савойї, він зоставив собі Бресс, французьку провінцію. Чи багато знає він про зраду? Нічого не знає, вирішив Бірон, побачивши, як зустрічає його люд. Він і далі вірив, що народного героя ніхто не посміє зачепити.
З похмурим обличчям став він перед королем, що здавався веселим і приязним.
— Це чудова нагорода за вашу вірну службу, — сказав Анрі, показуючи за вікно. Бірон хвальковито випнув велике черево й відказав:
— Народ мене знає. Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом[91]. Але своєю мирною угодою, що підказав вам страх, ви змарнували те, що здобула моя відвага. Мені жаль вас, величносте! — вигукнув Бірон, розлютившись через свій недавній страх.
Анрі не звернув уваги на це зухвальство. Він показав маршалові на невеличку статую бога Марса, увінчаного лаврами, обличчям схожу на короля.
— Кузене, як ви гадаєте: що сказав би на це мій брат, король Іспанії?
Натяк і осторога. Бірон не почув ні того, ні того.
— Отой? — буркнув він. — Ну, вас він навряд чи боїться.
Анрі ляснув його по животу й засміявся.
— Веселий хлопець, тільки розжирів трохи. Ну, хай там як, а мені ти до душі.
Від цих слів обличчя того недотепи почервоніло ще густіше. В його погляді, досі тупому, замигтіли божевільні вогники. «Чи можлива річ? — подумав Анрі.— Божевілля, скрізь божевілля. Якби мій начальник артилерії знав, як легко слабкому духові збитися з пуття, він би ставився до зради як до хвороби. Та, звичайно, коли ця хвороба зайде надто далеко, ліки їй не поможуть».
— Кузене, — сказав він, — скільки треба грошей, щоб покрити ваші борги?
Бірон:
— О, щоб задовольнити своїх кредиторів, мені треба стати могутнішнм за вашу величність.
Анрі:
— Ризикований жарт, але добрий. Так і треба — ставити себе високо, а то що б із нас було.
Бірон:
— Віддайте мені Бург-на-Брессі!
Ось воно, випливло наверх. Зрадник не витримав іспиту. Анрі сумно подивився на нього.
Анрі:
— Навіщо вам це місто?
Бірон:
— Я ж його завоював.
Анрі — сумно, але вже трохи гостріше:
— Вам наступали на п'яти люди начальника артилерії, тому ви й пішли навпростець.
Бірон:
— Шпиги вашого начальника артилерії! Що це за король, що не довіряє своєму маршалові!
Затята лють; цей чоловік не хоче ні від чого відступитись. Не хоче нічого визнати. І Анрі вдався до мови королівської величності. Відійшов трохи від Бірона й холодно запевнив його в своїй довірі. То був якраз належний тон, щоб ураз вернути до тями цього одержимого. Той прокашлявся, але голос лишився хрипким; затинаючись, він пробурчав:
— Величносте! Спокуса була дуже сильна. Кожен великий вельможа у вашому королівстві має нагоди вашим коштом стати ще більшим. Вас не бояться.
— Поки не стане запізно, — відзначив Анрі, але не так голосно, щоб Бірон по-справжньому зрозумів. Зрадник глянув на нього недовірливо: що це означає і наскільки слід бути відвертому? Нарешті він, не дивлячись на короля, промимрив щось про гроші, які, звичайно, присилала йому Іспанія, але ж хіба ними заткнеш його діряві кишені? Його ніхто не зможе збагатити.
— Я помру коли не на ешафоті, то в притулку для вбогих, — цими словами закінчив він своє зізнання, але зразу ж додав, що король повинен йому пробачити — бo він тільки вів переговори, а по-справжньому нічого не зробив, — і на цьому поставити крапку: так буде краще для них обох.
Анрі — з раптовою силою:
— Чим це ви мені погрожуєте?
Бірон, знітившись:
— Навпаки, я прошу вашу величність ласкаво пробачити мені.
Анрі:
— Все, що я знаю, вам уже пробачене.
Бірон:
— Усе — чи я вчинив його, чи не вчинив?
Анрі:
— Те, що я знаю. А більше ви нічого не вчините.
Швидко підступив до друга, обняв його за плечі й шепнув йому на вухо:
— Ми обидва.
Анрі:
— Ми обидва — зрадимо один одного? А заради чого? Гроші вам не допоможуть, а коли не стане мене — ви вже не будете прославленим маршалом Біроном. Той самий люд, що сьогодні вів вашого коня за повід, обминатиме вас. Вам доведеться втікати через чужі краї. Вашим владарем тоді буде мій брат, король Іспанії, а він уже не володіє світом.
Бірон — розгублено, видимо не знаючи, як бути:
— Стережіться, величносте! Може, Філіпп Третій і слабкий[92], але вбивць до вас і він здатен підсилати! — Ще не договоривши, він побачив, що король злякався.
Зрадник зачепив у короля дошкульне місце — не для того, щоб залякати короля, бо він і сам не почував певності. Але, побачивши, що король злякався, вмить набрався духу. Король не боїться ні битви, ні облоги, на тілі в нього досить шрамів — хоч і не тридцять, але стількох нема й у Бірона. Він не раз уже міг полягти від руки ворога, востаннє власний маршал підставляв його під кулі. Чи Анрі це забув? Насильну смерть ми знаємо в багатьох подобах; і тільки від однієї подоби він здригається.
Бірон, так само похмуро й тупо, як на початку розмови, і з байдужніти очима:
— Визнайте, що я остеріг вас. Насправді я тільки задля цього зайшов у зносини з певними змовниками. Я був і зостаюся вашим незламним маршалом.
Анрі:
— Мені хочеться вірити вам.
Бірон:
— І віддячити мені. Віддайте мені Бург-на-Брессі.
Анрі:
— Ні.
Бірон, виходячи:
— Величносте! Подумайте добре. Я ваш незламний маршал.
Коли двері зачинились, Анрі промовив:
— Так, мені справді доведеться добре помізкувати, щоб урятувати тебе, друже, від катівської сокири.
Він негайно поїхав до Парижа. Приводом була його люба маркіза: після всіх офіційних ночей із королевою-чужинкою він хотів нарешті мати знову свою француженку. Тим часом королеві, як і годилось, він посилав листи зі звертанням «серце моє найлюбіше». Анрієтта завжди мала в нього тільки титул «серце моє», і вона болісно сприймала цю різницю. Вчиняла йому вже знайомі сцени, чим розважала його, не виводячи надовго з рівноваги. Вона була для нього втіленням усього французького, і з часу одруження це набуло для нього особливої вартості. Крім того, як незабаром виявилось, вона чекала від нього дитини, і Анрі це тішило; навіть поява майбутнього дофіна не могла хвилювати його дужче.
Обидві жінки дурили його наввипередки, з першої
