Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Перед ним, між темними запонами ліжка, лежить жінка, якій, очевидячки, не бракує любовного досвіду. Оті млості лякливої дівчинки — то одна річ: так треба було. А інша річ — без церемоній прийняти до себе чоловіка, щоб він справив свою службу. Ліва жменя її обхопила одну масивну грудь, і щедра хвиля плоті переливалась через пальці. Права лежала розтулена на широчезному, дивно пласкому стегні,— це було для глядача справді щось нове. Дочок чужих країв спізнаєш урешті з багатьох поглядів, але насамперед вони вражають незвичайністю свого тіла. Жодного обрису без складок, без припухлостей. Розтулена долоня виражає жадання, темне, оголене жадання. Живіт трясеться, його опуклість аж звисає набік. І м'ясисті крижі здригаються. Але найпромовистіша ота розтулена жменя.
Оскільки жадання красить, то й тут пропонується краса, тільки треба розуміти її. Голова відкинута назад, аж за узголівник, що спочатку мало зображувати жертовну покору: цнотлива дама воліє не бачити, що діятиметься далі. Крім того, в такому ракурсі обличчя її привабливіше: воно здається вужчим, і щоки вже не відвисають; по них пробігає складочка. То може бути слід утоми від життя, від тілесних мук — треба тільки розуміти її. Тінь прикриває коси, і не видно, які вони безбарвно-біляві, прикриває й очі — навіщо їм безглуздо витріщатися на високий акт? Межа тіні різка, і незатінена частина обличчя від того здається ніжно-білою, насправді воно не зовсім таке. Губи розтулилися, можна подумати, що мимовільно. Дихання ледь помітне, та якби вони заговорили, їхня мова була б зрозуміла.
«Ось тут я лежу, чужинка, що здалеку приїхала до вас, чужого мені. Нас поєднує спільне діло, і це не кохання. Ви кохали інших, тож не дивуйтеся, що й я люблю інших. Від того я не щасливіша за вас. Якби ви одним ударом звільнили мене від усього мого оточення, я б не мусила боятися нікого, крім вас єдиного. І ви стали б мені понад усяку міру ненависні,— та ви й тепер уже досить ненависні, бо я і мій син чекаємо спадку по вас. Тим палкіше жадаю я від вас, щоб ви виконали зі мною свій обов'язок. Моє лоно, живіт і руки не дурять вас. Візьміть оцю щедру білу плоть, візьміть її тут, між темними запонами. Пишна плоть — це новітня мода нового сторіччя. Прийди ж!»
Він не змусив себе чекати. Все побачене й передумане тут забрало менше півхвилини; і рівно стільки потрібно було на своє діло тим, іншим, що за дверима. Саме коли вінценосне подружжя було цілком захоплене власними справами, там пролунав зойк, щось гупнуло, щось завовтузилось, наче в боротьбі, затупотіли ноги, — діялося щось несподіване, принаймні для невтаємничених. Природно було б піти подивитися, що там таке. Але після здійсненого акту дружина по плоті ще міцніше стиснула чоловіка в обіймах. Ще з заплющеними очима вона щось говорила чи белькотіла — майже без ніякого сенсу, стрясання повітря, та й годі. «Леонора», — жебонів дитячий голосочок. Леонора, молочна сестра, нехай іде к бісу, коли ще не пішла туди, — Марії тепер байдужісінько. Вона хоче зберегти його, і йому не слід наражатись на можливу небезпеку там, за дверима, поки вона не впевниться цілком, що зачала від нього дофіна.
Вона зачала його, вона це знає, небо помогло їм обом. «Дофін» і «небо» — по цих двох словах він здогадався про решту. На нещастя, спільною турботою діло не обмежилося, хоч і та турбота не була по-справжньому спільною, — адже чужинка чекала дофіна від короля, а все ж на шкоду королю. Якби він не знав цього наперед, то дізнався б у її обіймах. А тепер вона звелась на лікті й зразу почала говорити про авіньйонських отців: нехай він поверне їх до Франції. Він повинен зробити це в нагороду їй — за те, що вона йому віддалась; а крім того, так велить нова доба й моральний стан Європи — і з тим, і з тим у згоді тільки Товариство Ісусове.
Вона піднесла голос, бо певна була: хто говорить голосно, того зрозуміють і послухаються. І справді, він відчув ту непохитність, із якою зверталась до нього чужа сила, ставила вимоги й накидала йому себе в кредитори — і все це на подружньому ложі. Як тільки він справив свій обов'язок щодо тіла цієї жінки, вона перетворилась у ворожого агента. Скінчилось белькотіння, знаджування. Відкинуто цнотливість разом із жаданням. Недвозначно, відверто вона виявляє жадобу влади і з пиховитою наївністю чужоземки приступає до речей, яких не може ні зрозуміти, ні зважити.
Але в цьому світі дурість носить у собі перемогу, Анрі це добре знає. Він сам, коли перемагав, тільки коли-не-коли вигравав час у боротьбі з дурістю. Чи вірив він хоч коли-небудь, що це навіки? Або принаймні надовго? Нині він іще сподівається хоч на одне: що це доти, доки він живе на світі. Єзуїти, мабуть, колись таки повернуться до королівства; але поки що він не допускає й думки, що може сам покликати їх. Його народ не вклякатиме перед їхніми надміру пишними тріумфальними арками, не заморочуватиметься їхніми барвистими словами. Він не відчуватиме приємного холодку поза спиною перед їхніми містичними виставами й не втрачатиме своєї крихти розуму в розважаннях над таємницями числа сім. Він не піддасться ні безглуздому насильству над духом, ні потягові до смерті, бо це потяг протиприродний. Ми ще тут. Ми пильнуємо. Іще нам бракувало допустити до країни оті їхні незліченні трактати, що виправдовують тирановбивство. Ні, король іще тут.
Це збагнула Марія Медічі, а не сподівавшися цього, перелякалася. Враз вона побачила, що король, накинувши халат, стоїть над її ложем і вираз його обличчя не віщує нічого доброго. Аби хоч обійшлось ув'язненням у монастирі! Зі страху вона не знала, до якого з двох викрутів удатись? Один був — знову зомліти й похолонути, як лід. Але вона обрала другий: заговорила французькою. Насправді вона мови не знала, але дорогою до
