Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
— У Німеччині,— сказав він, — Товариство Ісусове має найбільший успіх. Там усе, вмиротворене, крім отих горезвісних розбійницьких ватаг, постраху бідних селян. Здавалось би, слід радіти, що в монастирів віднімають землі. На жаль, народ не має з цього нічого — збагачуються тільки державці та дворянство. Ваш орден сприяє дворянству.
— Німецьке дворянство — наш меч, — підтвердив єзуїт. Просто відзначив — не гордо й не скромно.
— Ладнається велика війна, — провадив Анрі.— І це буде ваша війна. Війна проти народів.
— Але за панів і за владарів, що згідно з нашою волею й напученням виганяють протестантів, як-от імператор Рудольф[97]. Величносте! Ви найхристиянніший король. Ви любите своїх підданих усіх підряд, навіть єретиків; ви хочете повернути їм віру й природну нерівність. Із нашою допомогою ви цього досягнете, уникнувши жорстокої війни, шляхом лагідності й терпіння.
— Амінь, — докінчив Анрі й закотив очі під лоба, як бачив недавно в одного солодкомовного проповідника. — Пташечки, квіточки, — промугикав він сам до себе. — А чому саме мій народ такий бойовий? — спитав він з несподіваною силою. — Чому французи вбачають у зраненому й закривавленому чолі осторогу, що треба бути сильними?
— Вам самим треба скоріш берегтися, — зауважив патер Ігнаціус, нагадавши, що хворий марно перенапружується. І справді, королю стало дуже погано, він покликав ла Варенна, а обидва єзуїти вийшли. Між двома болючими нападами король підписав указ, яким він допускав Товариство Ісусове до королівства. Може, пан де ла Варенн дуже пишався цим, але вирішено тут було без нього. А чому, власне, — цього поки що не знала навіть постать біля ліжка.
Слабкість, поспіх і насильство
Все це вже відоме й випробуване. Коли якийсь орган тіла відмовить служби, він може ще повернутися до здоров'я. Коли з'являється новий самовпевнений зрадник, він натрапляє на досвідченого короля, що пройшов усю школу зради. А на вірність жінок так чи так покладатися не можна. Які ще тривоги придумають вони для Анрі — буйна д'Антраг і опасиста Медічі? А його протестанти, так тяжко озлоблені, чи впадуть іще раз в обійми своєму королю Наваррському? Вся Європа, ніби змовившись, прагне великої війни — будь-що-будь. Король Франції знову допустив до країни своїх єзуїтів, щоб відвернути принаймні крайнощі,— так він сподівається. Але куди він зайде з ними? І куди зайдуть вони з королем Англії, що надавав їм необдуманих обіцянок? Під союз обох королів підкладається міна — така, як ті, що ними підривають фортеці. Чого лишень не доведеться ще пережити Анрі: вихор подій мете через його літа — вже злічені, як він починає розуміти.
Надзвичайний посол, маркіз де Сюллі, мало не попав у морський бій. Англійський корабель, якому він із чемності довірив свою особу, вже збирався обстріляти французьку флотилію. Вона висадила в Дуврі численний почет посла, завернулась і, вітаючи його, підняла вимпел з лілеями. Англійці сприйняли це як виклик, бо сталось воно в їхніх водах. Інцидент, немислимий при Єлизаветі, відкрив Роні очі на ті зміни, що стались після її смерті й чекали його наприкінці подорожі.
Почалося все ще в дорозі від узбережжя до столиці. Квартир'єри короля Англії позначили будинки, до мали ночувати французькі гості, але дехто з городян постирав написи зі своїх дверей. У Лондоні представника короля Франції зустрінуто гарматним салютом зі старого Тауеру, з бастіонів, з кораблів. Серед великого натовпу він сів у розкішну карету й поїхав до палацу постійного посла — графа де Бомона. Але перед його дворянами зачинялися всі двері, хоч на вулиці ночуй. Пояснювали це так: ті, котрі приїздили минулого разу з маршалом Біроном, повсюди чинили бешкет і навіть когось закололи. Маркіз де Сюллі зразу прочитав своїм молодим супутникам лекцію щодо пристойної поведінки. На нещастя, вони зайшли до одного дому розпусти і там теж когось закололи.
І таке мало статися саме з цим послом, найдостойнішим з усіх французів! У страшному гніві він нахвалявся зітнути голову тому молодому забіяці, і лорд-мер Лондона насилу стримав його. А тим часом він і сам ледве не припустився якнайтяжчої помилки. Він збирався йти на прийняття до короля у глибокій жалобі. На щастя, мілорд Сідней устиг попередити його, що він єдиний буде там у чорному. А король Яків та його двір сприйняли б це неприхильно, особливо цей вразливий монарх, досі тільки король Шотландії, а тепер і Англії, але не своєю заслугою, а тільки як спадкоємець. Навіть імені його великої попередниці тут не сміли вимовляти. Сюллі обурила дріб'язковість живих. Світова слава для цих нікчем минається ще не досить швидко: вони прикидаються глухими.
Тим упевненіше вдався посол у своїй промові перед королем, у Грінвічському палаці, до пишного стилю, такого модного тепер, що й Роні мусив його вивчити. Він назвав свого владаря і його величність короля Британії справжніми диво-королями, що вмістили в собі всю велич нових часів і старовини. До попередниці Якова він би ніколи не наважився звертатись так: із нею говорили або по-діловому, або по-вченому. Він запевнив, що його владар цілком утішився по тяжкій втраті — смерті Єлизавети, — коли на її трон мирно зійшов наступник, наділений надлюдською душевною величчю. Король Франції, що послав його, так високо оцінив велич Якова, що його приязнь і відданість набагато перевершили нічим не потьмарені взаємини з уславленою королевою, якої вже нема.
Що Єлизавети нема — це правда, решта все вигадки. Роні договорився до твердження, ніби він бажає цьому наступникові з нерішучим обличчям такого самого щасливого правління, як і своєму власному владареві.
— Нехай ваша могутність і слава щодень зростають. Тільки натхнення з небес могло б дати мені досить красномовності.— Це, власне, правда: лестощі мають свої межі, і їхньої людської міри не вистачить, аби вдихнути віру у власні сили та рішучість у підозріливого монарха, який сам собі не вірить. Король Яків, щоб чути ці пишномовні підбадьорення, спустився від свого трону на дві сходинки. Дослухавши промову, він почав мимрити свою відповідь. Бентежив його не посол; той, жаліючи сердешного спадкоємця англійської корони, опустив очі. Власні вельможі шотландського короля тим суворіше дивилися на нього, чим важче було йому говорити. Це були все ті самі слуги старої королеви, і вони, особливо мілорд Сесіл, були схильні дати відчути владареві-чужоземцеві, який він випадковий і самотній на своєму троні, прикликаний з чужини: вся його могутність позичена в небіжчиці. Перед ними він весь час мусив складати іспити, тому й затинався. Тим хапливіше простяг він руку
