Війни художників - Станіслав Стеценко

— Йосипе Віссаріоновичу! Батьку рідний! — заголосив Берія. Його руки тремтіли, обличчя налилося кров’ю. Скельця пенсне вкрилися потом, і він майже втратив зір.

— Треба дізнатися все про цю людину — хто він і з якою метою сюди потрапив! — Сталін чиркнув сірником і розкурив люльку. Випустив струмінь диму, вказав люлькою у напрямку Берії. — Дізнатися, хто й навіщо її сюди послав. Може, він готував на нас замах, як ти думаєш, товаришу Власик?

— Накажете вивести і почати з цією людиною слідчі дії? — Власик набичився і взяв Берію за плече. Він був значно вищим і кремезнішим, плече низькорослого наркома майже сховалося у його величезній жмені.

— Товаришу Сталін, батьку рідний! — Берія упав на коліна, по щоках потекли сльози. Ось він — крок від наркома до зека.

Сталін підійшов до нього впритул. Уважно подивився згори вниз. Кілька разів моргнув, потер тильною стороною долоні праве, потім ліве око, ніби в них раптом потрапила смітинка.

— А, це ти, Лаврентію! — раптом уже іншим тоном сказав він, утупившись у нього поглядом і наче впізнавши. — Добре, облиш, — кивнув Власику. Той відпустив плече Берії й зробив крок назад. — Ти хіба не бачиш, це ж наш Лаврентій! Іди, Власик, іди… Ти все зрозумів, Лаврентію? Піднімися…

Берія підвівся, по його щоках ще продовжували котитися сльози. Підборіддя тремтіло:

— Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! Вибачте дурня! Ви ж знаєте, що я відданий вам усією душею, — ледь видушив із себе переляканий на смерть нарком.

— Твій колишній начальник Колька Єжов теж був відданий. Пропонував перейменувати Москву в Сталінодар. Здорово? Але — ні, Сталіну цього не потрібно. Відданим треба бути не Сталіну, а партії. Зрозумів?

— Так точно.

— Але, може, ти справді рівня мені? — на обличчі Сталіна промайнула посмішка. — Виріс, а я не помітив?

— Нікак нєт, я брудний черв’як, біля ніг партії та її великого вождя товариша Сталіна! Порох з його чобіт!

— Запам’ятай це раз і назавжди! Більше повторювати не буду, — Сталін обійшов навколо стола. Поплескав Берію рукою по плечу. Запитав:

— Що там з Норвегією?

— Поки тримається, — Берія почав приходити до тями, витираючи хустинкою сльози на щоках, але все ще уособлюючи жалюгідне видовище.

— Ти зі своїм Іноземним, чи як він там нині зветься, п’ятим відділом дізнався нарешті, яким чином німцям вдалося, програючи норвежцям у кількості кораблів, захопити всі головні порти Норвегії? Чи мені запитати у німецького посла Шуленбурга? То ти так і скажи! Сказати йому, що наша розвідка нікчемна. Працювати не вміє. І попросити: поясніть, будь ласка, пане німецький посол, — Сталін ходив по кімнаті, пихкаючи люлькою. — Бо у товариша наркома внутрішніх справ одні баби на умі! Так, Лаврентію?

— Товаришу Сталін! Більше ніяких баб! Я володію інформацією. Німецькі десантники були доставлені в порти на вантажних кораблях у трюмах. Їх навіть супроводжували норвезькі фрегати, що отримали наказ захищати німецький транспорт від нападу англійців.

— Ось як німці воюють: не числом, а вмінням. По Суворову! Прокляття на голову Ворошилова, — сказав роздратовано і пихнув люлькою Сталін. — Добре, і що далі?

— Приблизно те ж було і в Данії, товаришу Сталін. Король змусив німецького посла поклястися на Біблії, що німці будуть шанувати незалежність Данії. Той поклявся — сказав, що чутки про можливий напад — пропаганда союзників.

— І далі?

— Все те ж саме! У порту стояли німецькі суховантажі із задраєними трюмами. Уранці відкриваються трюми, німецькі десантники шикуються в колони і марширують у бік королівського палацу. Данці повилазили на балкони, не розуміючи, що відбувається. Думали, якісь навчання. Так десант маршем дістався королівського палацу. І лише коли німці почали обеззброювати вартових, почалася стрілянина.

— І?

— Далі нічого, товаришу Сталін, король прокинувся і наказав здатися.

— Добре, Лаврентію. Вважай, що цією інформацією ти реабілітував себе. І тримайся подалі від дружини майбутнього героя! І від товаришки Жемчужиної. Ти чув? Від цієї жидівки, дружини Молотова, теж тримайся на відстані! Якщо В'ячеслав мені поскаржиться, начувайся! У турму поїдеш уже скопцем. Іди. Скажи, нехай зайде товаришка Давидова.

«Кожен художник, який зображає небо зеленим, а траву блакитною, повинен бути підданий стерилізації».

Адольф Гітлер, журнал «Мистецтво у Німецькій імперії»

12 червня 1940 року, 14 год. 30 хв.

Берлін

Гітлер знаходився в особистих покоях у будівлі нової рейхсканцелярії, зведення якої минулоріч закінчив Шпеєр. Він побудував її усього за рік. Стара рейхсканцелярія на Вільгельмштрасе, 77, облаштована в минулому столітті у будинку князя Антона Радзивілла, більше не відповідала масштабам фюрера.

У цій кімнаті, куди фюрер практично нікого не допускав, він писав портрет короля Фрідріха Великого. Вірніше намагався зробити копію з портрета Фрідріха, написаного Антоном Графом.

Фюрер був гарним акварелістом. Робота олійними фарбами давалася йому значно гірше. Він учився писати олією на роботі Графа. Портрет Фрідріха Великого — то була улюблена картина Гітлера. Він купив її кілька років тому за величезну суму — 34 тисячі марок і з тих пір ніколи не розлучався із «Фрідріхом» більше, ніж на тиждень. Коли він їхав в Оберзальцберг, портрет їхав за ним. Коли повертався в Берлін, портрет повертався у покої фюрера. Його особистий пілот Ганс Баур часто бурчав через те, що масивний ящик у проході салону літака псує інтер’єр. Але ящик завжди подорожував разом із Гітлером. Йому здавалося, що цей портрет є талісманом і надихає на великі звершення.

Звісно, Гітлер не сподівався перевершити вправну руку одного із кращих портретистів. Ні.