Війни художників - Станіслав Стеценко
— Балет, тільки балет, — зауважив Гущенко, подивившись на полотно.
— Це улюблене, — не повертаючись, відповів чолов’яга.
Гущенко був упевнений, що Деґа знає, з ким розмовляє.
— Хочу запитати, як тобі вдається так чітко схопити мить?
— Відповісти чесно? — Деґа повернувся, очі-вуглини блиснули на сонці, промені якого снопами вривалися у прочинені вікна.
— Прошу тебе, чесно.
— Мені допоміг прогрес — з’явилася фотографія, — Деґа окреслив рукою прямокутник у повітрі.
— Коли я дивлюся на твоїх балерин, то чую шум залу і звуки музики. Легкі кроки підмостками сцени. Це вражає!
— Значить, я досягнув, чого прагнув! — радісно вигукнув Деґа.
— Досягнув і відрікся від імпресіонізму, — Гущенко спробував спрямувати розмову в цікавому для себе напрямку.
Майстер не заперечував:
— Так, але тільки коли став Деґа! Деґа не потрібен стиль. Я сам стиль! — із запалом сказав він, киваючи на полотно. Продекламував:
Пляшите, красотой не обольщая модной, Пленяйте мордочкой своей простонародной, Чаруйте грацией с бесстыдством пополам, Вы принесли в балет бульваров обаянье, Отвагу, новизну. Вы доказали нам, Что создают цариц лишь грим да расстоянье.
Потім додав:
— Над кожною миттю, залишеною на полотні, якщо чесно, я працював місяцями. Дуже довго.
— Це вимагало зречення? — запитав Гущенко.
— Повного, — відповів Деґа. Став до полотна і знову заглибився в роботу.
— Але ж, я пам’ятаю, батько-банкір дозволяв тобі жити безбідно? — допитувався Гущенко, підступивши до мольберта з іншого боку.
— Після смерті все його багатство пішло на покриття наших боргів, — продовжуючи працювати, відповів майстер. — Гроші зникли. Як дим.
— Ти страждав?
— В останні роки я нічого не бачив, я просив у Бога смерті. Я не міг жити не малюючи.
— І…
— Тепер я щасливий, бо знову малюю.
— Ти не був одружений, я знаю. Але…
— Ніяких але. Я був одружений із живописом.
— Хіба це можливо?
— А то! Німецький фюрер говорить, що одружений з Німеччиною.
— Але ж поклик тіла! Хіба тобі ніколи не потрібна була жінка? Чи ти був вуаєристом? Усі ці напіводягнені чи навіть оголені балерини навіюють підозри.
— Що таке вуаєрист? У наші часи не було цього слова.
— Ти отримував задоволення від споглядання жіночого тіла?
— Так, отримував і малював його. Кожен митець має бути вуаєристом…
— Я не зовсім про те. Але я про потреби плоті.
— Я був завсідником кількох будинків розпусти. Мене там знали й зустрічали, як дорогого гостя. У мене було кілька улюблених повій. Вони завжди були мені раді. Цього мені було достатньо.
Років у сорок я вже був при грошах. А тих жінок цікавили лише гроші. Їм було плювати на мистецтво. А мені було плювати на жінок. Важливо було, щоб вони не намагалися розлучити мене з мистецтвом, — Деґа знову глянув через плече, його погляд говорив: не відволікай мене від роботи.
— Я вже йду, — сказав Гущенко. — Але скажи мені… Ти хіба не хотів залишити після себе дітей?
— Я залишив сотні геніальних (я був упевнений, що вони геніальні) робіт. Це мої діти! Тепер я малюю ще краще. Але поки живий, ти не зможеш це побачити.
— Шкода.
— Мене пам’ятають? — через плече він кинув погляд на Гущенка.
— Так. На твою честь названо кратер чи то на Місяці, чи то на Меркурії.
— Кратер на Місяці? Мені це байдуже! Мене цікавить лише життя моїх робіт.
— Світ вважає, що ти геній. Я люблю твоїх «Спартанських дівчат, які викликають на поєдинок спартанських юнаків».
— Із цього я починав, але це не найкраща робота. Найбільш вдала — ця, — сказав Деґа, кивнувши на полотно, і за мить зник, не закінчивши фразу.
Розділ 67Сталіна мучив зубний біль, і він поїхав на Ближню, де його чекав найкращий в СРСР дантист, професор медицини Антон Губерман.
У Берії таким чином видався єдиний за останні два тижні вільний вечір.
Сидячи в своєму кабінеті, він відкинувся на спинку шкіряного крісла й потягнувся так, що хруснули суглоби. Крикнув, щоб було чути в приймальні:
— Саркісов!
На порозі виріс вірний помічник.
— Слухаю, товаришу Берія!
— Нарешті — свобода! Іноді я жалкую про часи, коли ще не був наркомом. Де там ця дружина художника? Давай її на конспіративну на Кутузовський! Даю годину.
Марія Гущенко повільно йшла Біговою вулицею в дитсадок за Шуриком. Після візиту невідомого пройшло вже багато часу, і вона майже заспокоїлася. Згадала слова чоловіка про те, що у них величезні заслуги перед Радянською Росією і що вони знаходяться під захистом могутньої організації НКВС. Звісно, то був хтось із його друзів. Двері на сходи, мабуть, випадково не замкнули на ключ — можливо, Гвоздикови. А протяг? Могла ж вона помилитися? Внутрішній голос говорив