Війни художників - Станіслав Стеценко

Ось і дитсадок. Синій паркан. За ним ігровий майданчик — дві каруселі, дві пісочниці, дерев’яна гірка.

Як завжди, вона зупинилася біля паркану. Окинула поглядом дітей і не побачила Шурика. Де він? Може, сидить на горщику в приміщенні?

Швидко пройшла у хвіртку. Незрозуміла тривога зростала в її душі. Шурик, звісно, в будинку. Вона піднялася сходами, штовхнула двері. На стіні в оточенні намальованих метеликів висів плакат. На плакаті було зображено ліс, підпис внизу: «Малюче, знайди на малюнку трьох шпигунів, які сховалися за деревами». У глибині свідомості з’явилася думка: «Хіба можна таке вішати в дитсадку?», та відразу зникла. Назустріч Марії встала вихователька.

— А де… — навіть не привітавшись, вона кинулась до виховательки. Вихователька дивилася на неї широко розплющеними очима:

— А Шурика немає. Зайшов офіцер НКВС. Такий високий, ставний, у петлиці три ромби. Здається, старший майор. Сказав, що завезе його додому. Що ви доручили йому. Я подумала… Виникла проблема… Ви знаєте, як буває, — вона злякано піднесла долоні до рота.

— Яка проблема? — У Марії відразу пересохло в роті й молотом загупало у скронях. — Je n'ai pas de problèmes! — з переляку вона перейшла на французьку. — У мене немає жодних проблем! Де мій син Шурик?!

— Я думала, НКВС має право. Він сказав — відвезе додому.

Зрозуміло. Вихователька подумала, що батьків Шурика заарештовано!

Так, мабуть, тут уже бувало. Якщо батьків заарештовують, дітей віддають у дитячий будинок. Щоб із них виховали гідних будівників комунізму. Марія кинулася до хвіртки. Побігла вулицею, хоч їй і здавалося, що від страху у неї ось-ось підігнуться ноги.

— Добре, зараз покатаємо тебе на автомобілі, — сказав Саркісов, саджаючи малого Шурика в машину. — Хочеш покататися?

— Хочу, — погодився малюк, діловито озираючись і простягаючи руку до приладового щитка. — Ми поїдемо до мами?

— Поїдемо. Трохи пізніше, — Саркісов передав малюка капітану НКВС Шилову.

— Я хочу кермувати! — безапеляційно заявив Шурик. — Або ми маємо зараз же їхати до мами!

— Сиди малий і нічого не чіпай! — сказав Шилов.

— Шилов, я зараз відвезу його матір до Лаврентія. А ти залишишся і приглянеш за малим.

— Як «приглянеш»? — зробив круглі очі Шилов. — Що я, нянька?

— Мля, мене не стосується. Не могли ж ми залишити його в дитсадку до завтра! Нам зайвий розголос навколо цієї справи не потрібен. Думай! Погуляй чи зводи в кіно. Нагодуй морозивом, урешті-решт! Прояви оперативну кмітливість. Кудись же я його маю подіти, чорт забирай!

— І доки мені за ним дивитися? — невдоволено запитав Шилов.

— Доки я тобі не дозволю відвезти його додому! Допізна. А може, й до ранку. Вона вдома?

— Так точно, щойно була.

Саркісов вийшов з машини і попрямував по тротуару до будинку, в якому жили Гущенки. Він ішов, не звертаючи уваги на оточуючих. Наче криголам, що трощить кригу. Двоє перехожих, які трапилися назустріч, поступилися йому дорогою. Він зайшов у під’їзд, піднявся до квартири, простягнув руку до дзвінка, але відразу йому в лоба уперлося дуло пістолета ТТ.

— За дорученням товариша Берії! — роздратовано сказав він, не відводячи очей від чорного ствола, що зазирав йому в очі. — За особистим дорученням наркома внутрішніх…

— Мовчати, — жорстко, тоном, що не допускав заперечень, сказав той, хто тримав у руці пістолет.

Невидима рука висмикнула у нього зброю з кобури на поясі.

— Як ви смієте, та я вас у тюрмі згною… — грізно сказав Саркісов. Подумав: «Вони не дослухали, про якого наркома йдеться». Однак не наважився поворухнутися і відвести погляд від смертоносного ствола.

— Ах ти, суко, він ще погрожує! — з насмішкою зауважив за спиною другий, не такий жорсткий, але не менш нахабний голос.

Саркісов здригнувся від цих слів. Не те, щоб вони його здивували, він і сам не раз називав суками всю цю контрреволюційну сволоту, шкідників і ворогів народу. Просто з ним так давно ніхто не розмовляв. Крім, хіба що, товариша Берії.

Значить, тут щось не так! Значить, тут може бути сила, більша за силу товариша Берії? Але чия? Хіба є в Радянському Союзі сила, потужніша за силу товариша Берії? Звісно, ні!

Ці думки пролетіли у нього в голові миттєво. Він ще спробував опиратися, та його схопили, викрутили руки так, що хруснули суглоби, начепили на них кайданки, потягли сходами і, ніби мішок з картоплею, вкинули у ЗІС на підлогу за переднім сидінням. Четверо залізли слідом. По тому, як хитнувся автомобіль і хряснули дверцята, він зрозумів, що один сів наперед. Троє сіли позаду, він це зрозумів тому, що всі троє поставили на нього ноги, немов на автомобільний килимок. Це було жахливо! Саркісов лежав у них під ногами і по ньому човгали їхні чоботи. У ніс бив густий дух вакси. Вони не зважали на нього, жорсткий підбор чобота проїхав по його вухові, і він, ховаючи обличчя, ткнувся в брудне гумове покриття. Краєм ока він все ж спробував роздивитися їхні обличчя.

Жахливі обличчя м’ясників з низькими лобами і важкими щелепами! Але щойно він підвів голову, як отримав дуже болючий удар підбором по вуху й щелепі. І довелося знову ткнутися обличчям у підлогу. У мозку стугоніло: хто посмів підняти руку на помічника товариша Берії? Що це — зрада? Англійський десант захопив Москву? Сам товариш Берія наказав його взяти в оборот? Але за що?

Водій машини Саркісова капітан НКВС Шилов здивовано підвів очі на новенький ЗІС, що, верескнувши гальмами, зупинився поряд.

З машини вийшла