На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

швидко дві нові і все ближче. Він провалився по коліна, потім вище живота і закричав до Ґєлети: «Половик, на допомогу!». Ще раз відкрив рота і вже його не закрив. Половик трощив пащі сокирою, дзьобав чеканом, відкидав лопатою. Надаремно. «На допомогу, Матарго!» — кричав також Половик. Матарга ричав, кидався всім тілом на пащі. А тут виростали нові пащі, насувалися тихо, відкривалися, ковтали. Проковтнули найсильніших: Мандата, половика, Матаргу. Більше ми їх не бачили. Не злякався Лесьо, заточувався у снігу, занурювався, майже зникав, але знову виринав, ступав міцно, йшов уперед, кричав з усіх сил: «Дайте руку, Петриську, руку, Ґєлето, озвіться, Матарго!». Щось там заскреготіло у сніговому пузі Левіатана, трощені кості чи здушені голоси? Та Лесьо не припиняв. А в цей час лився сніжний пух м’якою хмарою, переливався нам через голови. Якусь мить душив, здавалося, що задушить, але зразу ж провіював. А те, що на нас сунуло, було тверде, як скеля. Розбиваючи чеканом, Лесьо просувався до середини, до самого твердого живота. Здавалося, що йому пощастило, бо нова паща не вискочила. Інші також набрали охоти, Вітролом вже йшов за ним, далі Бомба, потім Нявчук, всі з чеканами, наче дзьобаті гуси проти Мари. Потвора притихла, ніби їй уже було досить, чи може хотіла добре проковтнути. Не загриміла ні разу, тільки бурчала і бриніла. Мабуть, її спровокували, бо раптом знову загриміла, підскочила, сипнула в очі гострою і морозною піною. Сунула повільно до провалля. Тепер вже ми полювали на неї, щоб вона не забрала тих, не розбила, не задушила. Я і Дмитрейчук стояли на самому кінці, на рубцюватому схилі, а Лесьо проштовхувався вперед, ніби був сильнішим від усіх. Левіатан збивав його з ніг, а він підскакував, відскакував, вискакував понад нього. Не втомлювався. Я і зараз це бачу, як він уникав того, наче птах. Навіть крикнув: «Є Матарга!». Витягнув щось чорне, це був Матарга, зімлілий чи може задушений.

За це Левіатан розлютився, що йому такий шматок виривають з кишок. Лесьо худенький, легкий, показував хитрі прийоми, то згинався до землі, то підскакував, але все тягнув Матаргу з кишок білого чорта. Та й що з того? Показував свої прийоми Лесьо, а Левіатан показував йому свої, ще хитріші. Начубився знову зверху, задимів морозом, що ми аж нічого не бачили, потім скочив і зверху, не пащею, а задом привалив тих трьох. І рипнув відразу ж поруч зі мною і Дмитрейчуком, як велика біла баба, закутана, гузицею вдвічі більша від нас, понад наші голови. «Ну, йдімо і ми проти нього», — прошепотів Дмитрейчук. «Ні, — прошепотів я йому, — лягаймо на живіт, упрімося ногами в плити, нехай по нас пройде до провалля, пузо йому розсиплеться, то може і тих висипе».

Та Левіатан не поспішав, був ситий. Велика біла гузиця, почвара з чубом висіла над нами. Він чекав, чекали і ми, тріщали від чекання. Темрява вже хапала за очі. «Подражнити його, — шепотів Дмитрейчук, — бо вони задушаться». — «Слушно, — кажу я йому, — бо зараз стане темно». — «Гоу, ти старий чорте! Гузице снігова, — обзивав криком Дмитрейчук. — Вирушай!»

Чорт мовчав, не поспішав, що це для нього за проблема. Ставало щораз темніше. І це нас погубило. Крики нічого не дали. Підійшов і я до гузиці, почав рубати чеканом з самого низу, раз за разом. Дмитрейчук теж рубав і сік. Наші руки ослабнули, ми відпочивали і знову рубали. Ми б його і кусали, бо розлютилися, що ми такі безсилі. Що нам безпорадно доведеться провести ніч коло могили побратимів. І ми справді почали його кусати. Ох! як ми кусали, а ще й вили, аж поки нам роти не задерев’яніли, горла задубіли. Але ми не могли відійти і на крок, бо якщо тих у пузі залишити, то вже поховати їх навік. Зовсім стемніло, коли добряче підрубаний з низу, він рушив на нас. Ми прилягли дуже пласко до плит, більш по-жаб’ячому, ніж жаби, а ноги вперли об плити на самому краєчку. Сокири і чекани вгору, щоб його пузо на них розпоролося. Він бурчав, сунув дуже повільно, і той, хто нічого не знає про засови, навіть не зауважив би, що рухається. Знову хитро задимів, знову раптово розвернувся і одна м’яка паща за іншою висувалися, немов злякалися провалля. Більше, ніж він хотів на нас, тепер ми хотіли на нього, щоб повернув нам наших. Бо ми якось так собі подумали, що таких пласких, як ми, він не зможе вхопити. Нехай йде на нас і по нас, а ми заскочимо на хребет. Ох! Як ми трималися ногами плит, як впиналися раками від постолів у сніг і у скелі теж, а ще й нігтями, пальцями, зубами. Але це був не звичайний засов, це Левіатан на нас полював. Він рушив по нас, мені в очах засвітилися ліхтарі, задзвеніли похоронні дзвони, здушило у горлі, почорніло в голові. А потім били по голові з пуза засови розтрощені стовбури один за другим і будили. Дмитрейчук ухопив мене за руку і тільки видихнув: «Андрійку, тримайте». У такий гріб ми з’їхали разом з Дмитрейчуком за руки. Не було навіть гадки, щоб вирватись! Аж у самому низу Левіатан з гуркотом впав. Розбилося його біле черево і розсипалося. І ми обоє вже вільні. Я напівживий, а Дмитрейчук?? А Сам Левіатан? Біда не щезне, полетів далі шукати собі нового тіла, має з чого ліпити. Ніч чорна, зрозуміло лише те, що Дмитрейчукова рука у моїй руці і що вона мертва. Я викресав світло, обмацав його чоло, послухав серце. Він був вже холодний, застиг від морозу. А він інших ані стогону, ані подиху, такі ж мертві, як увесь світ тієї ночі. Тільки мене вибрала доля, і Левіатан теж, щоб я вижив. Щоб перечекав довгу чорну ніч, щоб був у розпачі і ще щоб сподівався, і щоб врешті з усім змирився. Щоб я на ранок від тієї туги за світлом і за кару осліп від снігової білизни. Довшої ночі ніколи не було. Так, неначе тільки я один пережив увесь світ і все світло. Кажуть, що колись все закінчиться. Але після того кінця велика темрява не закінчиться ніколи. Я забув про родину, про дітей, про господарство так, ніби їх ніколи-приніколи й не було. А вранці… щойно я почав повзати по снігу накарачках, відразу ж сильна білизна вдарила мене по очах, а за нею наступила сліпота, нова чорнота. От тільки тоді я насправді жахнувся, закричав.