На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Фока втішився, переклав Савіцькому, та Савіцький нахмурився, навіть не хотів цього слухати. Фока переконував:
— Петрусю, їдь, ти ж молодий, весь світ перед тобою, а всі ми Шумеї будемо пам’ятати про пані ковалеву, як про свою. Шеф собі тебе вподобав і може десь там станеш директором, а тоді повернешся.
Савіцький заперечливо похитав головою і твердо прибив: «Ні, ні!».
Мандль дещо засмутився, звернувся до інших:
— А може з вас хтось інший захоче з нами поїхати? Для вирубки, для риз, для сплавів?
Савіцький мовчки вказав на Яся, а Ясьо так запалився, що аж весь розцвів червоним.
— Тільки є одна справа, — обережно промовив Мандль, — шеф не зносить тих кольорових строїв, а Томашевський одягнений, як до цирку. Треба це змінити.
Фока переклав, а Ясьо запалився ще більше:
— Та я охоче, буду ходити одягнений по-міському, як мій дідусь, а як буде потрібно, то навіть переодягнуся на англійського пана.
— Тоді швидко збирайтесь, бо зараз поїдете зі мною, — вирішив Мандль.
Це полегшило Ясеві розлуку з камратами, пообіймалися з Петриськом в ім’я нової дружби, такої гарячої, розпаленої міцним ляпасом. І ще до того, як Мандль сів до брички, Ясьо вже заніс туди свої бесаги, своє шмаття і чекав на нього.
Мандль прощався з Фокою сумно:
— Ах, Фоко, передавайте всім привіт, а священикові і його дружині передусім. Занесіть від мене священикові цю велику люльку, цей мішечок з турецьким тютюном і цей тютюн для пчихання. Там у вас життя… — Мандль зняв окуляри. — Привітайте від мене також і графа, хочу сказати дідича. Пригадайте йому мене. Ну і, зрештою — Йосенька також, хай йому буде. Ви вже самі знаєте, що кому сказати. Там у вас мені було добре. Дякую, Фоко. Шкода.
Фока зрозумів, відповів:
— Але, може, ви ще колись приїдете до нас, до мене?
Мандль махнув рукою, одягнув окуляри:
— Ах, зараз? Хтозна, де я буду, та все ж — тягне до людини, я б хотів, повірте мені. Та все відкладаю на потім, треба гнати, завжди поспішати…
На прощання Мандль ще поклав на відповідальність Айзика, щоб той знайшов бутинарам фури — зараз, негайно, вже. Айзик похилився перед бажанням директора з самого Відня, почав ворушитись, пообіцяв, що завтра, що сьогодні, що зараз, що вже розсилає гінців. Ясьо чекав у бричці, Мандль швидко сів, махаючи ще раз Фоці і Савіцькому. Поїхав.
9
Бутинарі заспокоїлись, а Кочергани і Цвилинюк, не зважаючи на спеку, збиралися з нагоди неділі до церкви. Тільки-но вони вийшли на вулицю, а інші почали прилучатися до них по одному, по двоє, щоб іти з ними, то побачили на опустілій недільній дорозі неабияку картину. Якихось двадцять людей, появляючись з-за повороту з хмари пилюки, наближалися так швидко, немов від когось втікали. В дуже потертих, навіть понищених козячих кептарях, подібні на пастухів, які ніколи не сходять з пасовищ, всі рухливі, худі, потемнілі, ба, обпалені від вітру і від сонця. Лише один з них, той, хто йшов попереду, старець із білим волоссям, яке стирчало з-під довгошерстної шапки, був не лише великим, але й досить товстим. Він ніс на плечах щось типу ліжника чи манти, чорний важкий плащ, справжній дах або намет, широкий купол якого покривав всю постать аж до землі. З цим тягарем він робив такі великі, але й швидкі кроки, немов ковтав землю. Він нерухомо дивився поперед себе в далину, наче був сліпий або наче мав більмо на очах, бо навіть не моргнув оком. Важкий плащ на велетні був розхиленим на грудях і було видно, що він тримав обома руками і ніс перед собою музичний інструмент, щось типу ліри. Інші йшли за ним, відриваючи зґрабні постоли від землі так швидко, наче хотіли б бути будь-де, тільки не там, де були. Вони рухалися швидше, ніж при швидкому бігові, постоли самі їх несли, якісь крилаті, і до верху схоплені зав’язками аж по литки. Такими можна зайти не тільки до моря, а, мабуть, і через море. Вони не дивилися під ноги, не розглядалися навколо, тільки вперед, кудись далеко. Він них віддавало чужістю, чужістю до всього. Нетутешні! Сироти чи щойно випущені в’язні? Цигани чи татарчуки — погани?
Ґазди зупинилися, дивувались мовчки. Тільки-но вони мали час, щоб огорнути поглядом дику громаду, родом ні звідки, у поході в нікуди, як з неї вистрелила музика, спочатку спереду, потім посередині і негайно ж позаду походу. Потім охриплий спів, тужний, але гучний. Ні, це були не цигани. Той старий товстий велетень, додатково збільшений куполом чорного плаща, піднявши вгору інструмент, правою рукою крутив ручку, а лівою вдаряв по пласких клавішах і швидко перебирав по них. Добираючись вправно до впертих клавіш, він витягав з них тугу підземних вод, бурхливих, але придушених. А ще придушений плач з грудей дівчини, дикий і шорсткий, як ті води, як ці волоцюги. В середині походу юнак з мідним лицем, втомленим сонцем, грав на дещо іншій лірі, прикриваючи очі. На подібних інструментах під коломийською церквою грали старці, але їхня музика і пісні були жвавіші, беззахисні, а ця нота волоцюг наростала, вдаряла, немов замахувалася, щоб розтрощити. Наприкінці походу четверо цимбалів розсипали рясну зливу крапель, багато — багато сліз, без жалю, без розчулення, які капали тільки тому, що так вони повинні були капати.
Мандах відкрив рота, видихнув:
— Але ж це свобода!
Цвилинюк з острахом сплюнув:
— Татарчуки з-над Дунаю, безвірки сироїдські.
Ніби-то всупереч Цвилинюкові, Фока утішився.
— О, це справжні безвірки! — негайно вирішив він. — Запросимо їх до Айзика, оплатимо забаву, нехай нам заграють і затанцюють.
Цвилинюк перехрестився, знову обережно сплюнув і пішов до церкви. Кочергани разом з ним, а інші якось і забули про церкву, бо витріщалися на мандрівників. Тимчасом Фока підійшов до велетня у чорному плащі і старий відразу припинив грати, зупинився. Інші також зразу зупинились. Старий дивився вперед скляними очима, закрив їх, поправив білі пишні вуса, кивнув молодому музикантові, заволавши; «Шандор». Танцювальний і гнучкий Шандор прискочив до Фоки. Він говорив так, що його можна
