На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Вони тихцем кляли Айзика і всіх євреїв. Ґєлета безпорадно кидався:
— Від початку світу все через євреїв! Немає на них смерті, навіть кийка немає.
Пехкало також жовчно нарікав:
— Тепер маєте! Ми працювали на своїх, євреїв і на ліки не було, а як ми потрапили їм в руки, то немає від них рятунку.
— Ой, немає, — погоджувався Бомба. Хіба-що одне, самому протистояти євреям.
— Не журіться, — потішав Мандат, — все через коней, немає виходу, хіба самому стати конем.
Цвилинюк, сумно киваючи головою, повертався до свого аргументу:
— А що я вам казав? Все через тих грошовитих панів англіканів. Якби ми не чекали на їхнього єпископа, то вже були б вдома.
— Для чого ж звинувачувати, — заспокоював старий Кочерган.
— Даремно звинувачувати, — заявив Фока, — не важко купити коней і воза, але побачимо, що довше потриває.
Так вони виговорювалися, але не заспокоїлись, бо сидячи в неділю вранці у широкій кімнаті господи, займалися тільки наріканнями і навіть їсти їм перехотілося. Старий Кочерган обережно скаржився:
— Там у нас життя, господарка коло хат, на полонинах чекає на нас. Або вже не чекає…
— Ой, чекає і не чекає, — повторили ще більш жалібно брати Кочергани.
— Стільки неділь без слова божого, — зітхнув Цвилинюк, хоч всі неділі на бутині відбув без нарікань.
Найтвердішим був Ґєлета:
— Жодної години тут, бо життя і кров утікають з нас, як вода.
Біриш і Лесьо перешіптувались. Вони розуміли один одного найкраще. Біриш казав зі сльозами:
— Моя бухня на ґмінному ґрунті у Жабйому бідненька, але лише там є життя!
— Так, — відповідав пошепки Лесьо, — тільки бідна людина любить свою хату, бо немає для неї іншого кутка на широкім світі.
Навіть послушний Пехкало почав висловлювати претензії Фоці:
— Все ви вміли зробити, буквально все, аби нас сюди затягнути, а от того, що найважливіше — ні, бо задля чого ж ми працювали? Щоб жити у себе, в хатах, а що зараз? Вивезені на чужину і за що?
Навіть Фиркалюк не був задоволений:
— Вже не можна витримати спеку і порохи. Задихнеться людина і змарніє від спеки. Незабаром гляди, як всі пси показяться і ми з ними.
Матарга знову почав уважно подавати голос:
— А що? Хіба я не передбачав? Заманили нас, досі все виглядало гарно, а тепер маєте. Спочатку нас задушить спека, потім далека дорога пішки нас висушить і нам кінець.
Навіть заробіток і відпочинок у Айзика їх не тішив. Бомба зітхав:
— Для чого там ця вишуканість, це все дорого, у нас за це жив би місяцями. Єврей з цього розбухає, а ми худнемо.
— Щось не видно, аби ви надто схудли, — прошептав Мандат.
— Завтра на світанку вирушаємо пішки, — несподівано вирішив Бомба.
Матарга, Ґєлета, Пехкало і Лесьо бурхливо погодились. Тільки Ясьо разом з камратами, ніби й не знали, що робити. Ясьо не поспішив, волів затриматись у Галаці і набутися у Молдавії, та інші, хоч і трималися коло нього, хотіли повертатися. Опритомніли і вперше пересварилися. Несподівано розчулений Крашевський апелював Ясеві до сумління:
— Ти міг би принаймні пожаліти маму і швидко повертатися до хати.
— А не переодягатися на румуна і волочитися з бабами, — допікав Ґонсецький.
Ясьо їх присоромлював зі зневажливим жалем:
— Такі це з вас камрати? Ви ж могли переодягнутися з поляків на русинів, то я можу на румуна. Лише Петрисько мене розуміє. Петриську, залишайся зі мною.
Петрисько Мандат наштовхнувся на межу цієї дружби за покуту. Він зовсім не хотів залишатись, але по-своєму хитрий, він знайшов спосіб підкупити сумління і Яся також:
— Знаєш, Ясю, я піду до твоєї матері, перекажу, занесу, що потрібно, а ти набувайся тут, бідако.
Ясьо був по-іншому хитрий, тож начебто дав себе впіймати:
— А хіба ж я не казав? Хто вірний? Лише Петрисько! Добре, милий брате, зайди до мами, дай їй, що буде треба, а я тобі потім поверну, ти ж мене знаєш…
Обидвоє були задоволені своєю хитрістю не менше, ніж новою дружбою.
Поки вони так балакали, двокінна бричка під’їхала до двору Айзика. У ній сидів не хто інший, як сам директор Мандль. Фока щиро втішився, бо мав з ким погомоніти і передихнути від нових