Нова стара баба - Лариса Володимирівна Денисенко

Зойка захоплено розповідала про китайський ринок та можливості нашого ринку, я бачила в її руках новий блокнот – ущент виписаний схемками, міркуваннями, цифрами.

– Но не это главное, главное то, что я приготовила для тебя!

Я хотіла порадитися стосовно Наталі та Діденка, але Зойку ці стосунки не хвилювали.

– Слухай сюда. Ты ж у нас патриот?

Не зважаючи на те, що запитання пролунало несподівано, я відповіла:

– Патріот.

– Я нашла для тебя нормальное дело. Если ты такая лентяйка, что не хочешь поднять жопу и писать докторскую, значит, пойдёшь в политику. Стране нужны такие, как ты! Вышел на меня один дядечка, точнее как – вышел, нас свели. Завтра он к нам придёт в гости, дядечка из Канады, ищет подходящих людей для своей партии, и вот ты – самая подходящая людя и есть!

От я не знаю, де вона бере ці ідеї та скільки за це приплачує?

– Я не хочу лізти ні в яку політику, мені це нецікаво.

– А что тебе цикаво? Свою задницу протирать и Славушину подтирать? Так это до поры до времени! Засиделась ты в подтирашках. Старость почти. А дальше что?

Я вкотре намагалася пояснити, що для мене головним є Славік, його освіта, добробут, моральні якості. І Наталя мене хвилює, особливо з огляду на її роман із цим жонатиком.

– Я не хочу, щоб ти сюди тягала мужиків! – зауважила я.

– Сто лет бабе, а всё мужики грезятся. Ёп-папало-ногу, это не мужик, это – дядечка. Справный такой. Глаза как пол-ль-тавские вишни. Тебе понравится. А как он поёт!

Він уже їй десь заспівав, а вона ж явно підспівувала!

– Варка, без дураков. Смотри, следующий год – выборы, будет недобор, народ устал, все народ заколебали, и тут ты – гарна й свіжа, наче ружа. Знаешь, какая у них пенсия? А какие возможности? В цековских больницах даже Славуша твой простату лечить будет, когда мы давно помрём. Не хочешь о себе думать – подумай о внуке. Не хочешь о внуке (хотя это вряд ли) – о стране!

Зойка! Зміїще.

Я замислилася на мить, Зойці того було достатньо, вона зателефонувала «дядечкові» та домовилася, що він зайде завтра до нас повечеряти. Я зробила чергову спробу відкараскатися.

– Слухай, Славіку тринадцятий минає, – почала й схаменулася, бо згадала вірші Тараса Шевченка. Зойка також згадала поезію, бо скривила губи у в’їдливій посмішці.

– Точно. Тільки не він когось пасе, а все ти його. – Коли Зойці було потрібно, вона доволі невимушено переходила на українську.

– Перехідний у нього вік, я йому потрібна.

– А зачем ты нужна тринадцатилетнему пацану, а? Научишь его мужиков на пол да баб в койку валить? Больше его ничего сейчас не волнует. Сама ж говоришь – переходной возраст. Драчки и случки. Может, научишь? Может, я чего о тебе, корове Божьей, не знаю?

– Він набагато складніший та кращий, ніж ти про нього думаєш. У нього багато інтересів, крім драчок та дівчат.

– Знаешь, что я думаю? Я думаю, что Славик ни в одном кресле не усидит.

– Якого милого? Чого це він не всидить?

– А ты так заполировала его задницу, что он со всего соскользнёт. А потом насрёт тебе в душу, так и знай!

Я кинулася захищати мого хлопчика. Буде ще ця стара бруква говорити про нього різну гидоту!

Під час цієї сварки зайшла Наталя, котра послухала нас трохи, відійшла, зробила собі бутерброда, тепер слухала та жувала. Якою ж вона була гарненькою, очі блищали (ясно, що майор у ліжку від своїх обов’язків не відкошує, так хочеться, щоб була щасливою моя донечка), та й сказала:

– Мда. Знаєш, мамо, що Славко каже, коли його питають, ким він хоче стати?

– Льотчиком!

– Ні, не льотчиком. Бабусею, каже. Хочу бути бабусею, добре готувати й не ображати людей. Цікава чоловіча позиція, чи не так? Дякую, мамо, виховала. – І Наталя картинно вклонилася.

Покотилися сльози, це було образливо, я стільки сил поклала, так намагалася допомогти, не для того, щоб почути щось вдячне, але й не за тим, щоб мене принижували. Я зібралася, затамувала подих та пішла на балкон. Дихати повітрям, випустити сльози. Шкода, що не курю. Людина природніше виглядає на балконі, коли курить. Хтось сушив на балконах білизну, теліпалися на вітру простирадла, підштаники, футболки; а я сушила свої сльози.

Наступного вечора у двері подзвонили, я відкрила, на мене дивилася Зойка та симпатичний чоловік нашого віку. Зойку я ледь упізнала. Вишнева сукня, мереживні манжети та комірець, брошка – вишня під горлом, білі ажурні шкарпетки під туфельки з перетиночкою. Ти подивися, міс Галичина!

– Вітаю, Барбаро! Хай Бог помагає, – промовила вона до мене. Добре, що я нічого не жувала, інакше б вдавилася.

– Вітаю, пані. Слава Україні! – долучився до привітань чоловік, певно, це – «дядечко». Він поцілував мені руку. Боже мій, як давно мені не цілували руку…

– Г-г-г, – сказала я.

– Героям Слава! – допомогла мені Зойка. – Ти що, ластівко, про нас геть забула?

Богородице, я потрапила в одну з п’єс Карпенка-Карого. Матір Божа, заступниця, що мені з ними робити, я нічого не приготувала, крім славкових гарбузячих оладок. Добре, що серпень, були яблука, груші, пиріг із малиною, були горіхи, мед.

Я вибачилася і сказала, що була дуже заклопотана, переплутала години.

– Нічого, ви порядкуйте, хазяйнуйте, а я зроблю, як ваша ласка, кілька колів.

– Із чого? Осик у нас тут немає, хоча відьми стрічаються.

Зоя хрипло засміялася. Дядечко привітно усміхнувся та показав мені телефонну трубку, що він витягнув її з портфеля. Звідти ж він дістав вишню на коньяку, цитрини та мармулядні цукерки й пляшечку кленового сиропу. Трубка мені нагадала рацію майора Діденка.

– Це, пані Барбаро, мобільний телєфон, зараз хочу набрати коліжан, цебто зробити кілька колів.

– Кол – це англійською, має на увазі – дзвінки, у нього своєрідна мова, якщо ти ще не помітила, – зашипіла на мене Зойка. Зойка – великий знавець мов.

Я почала збирати на стіл, Зоя заявила, що ми постуємо. Виявляється, від себе вона принесла дерунів та вареники з капустою. Дядечко, котрого звали Іван Новак, від Зойки шаленів. Мені ця жінка також подобалася, вишукана пані, пристрасна, хазяйновита, доглянута. Єдине що, це була не Зойка. Хто завгодно, але не вона.

Я на пана Івана не справила належного враження. Звичайно, він