Нова стара баба - Лариса Володимирівна Денисенко
Наталя залишила мене та Славіка на Зойку, чим не дуже була задоволена, а сама побігла на побачення. У неї почало вимальовуватися особисте життя. Зойка не знала, що його робити зі Славіком, тому вклала його мені під груди, я пригорнула свого повзунчика і стишилася. «Малахольная. Смотри, не напужай его храпом и не раздави! Сама же больше всех убиваться будешь». І побігла у своїх численних справах.
Я раділа за доньку, у свої двадцять п’ять років вона вже перетворилася на сорокарічну жінку, не зовні, а стилем життя та думками. Обранцем її став військовий інженер Вадим, він був молодшим за неї на рік, очікував на звання капітана та виважено міркував про військову кар’єру.
Він завжди приносив Празький торт та пляшку коньяку. А ще квіти. Акуратно загорнуті у целофан – тюльпанчики. «Для дівчаток». Усе це робилося, щоб потішити Зойку. Як грамотний стратег, він відразу збагнув, на кого мають бути спрямовані його постріли. Ясно, що не на мене. Я була з тих людей, котрим не потрібно усміхатися, як хтось обов’язково запитував: «Чого ти смієшся?» Мабуть, видавали очі або, як зараз модно говорити, енергетика.
Мені подобалося все те, що й моїй доні. Інша справа – Зойка. Але й вона його схвалила, потикала штиком для порядку, однак угамувалася. «Он хоть и плац казарменный, зато не село навозное», – зауважила вона.
Я тепер думаю, що через бажання наблизити капітанське звання він і відправився в Афганістан. За півроку прийшов до нас капітан із похоронкою.
– Пав під Коньяком, – сказав він Наталі. Це настільки абсурдно звучало, що вона коротко реготнула.
– Це – афганський кишлак. Коньяк зветься, – пояснив капітан. – Нічого, це у вас нервноє, – додав він.
Наталя жмакала похоронку як носовик.
– Коли похорон, не знаєте?
– Тільки цей-во… Мушу доповісти. Ховати будемо пустий гроб, завтра на Лісовому кладовищі, воно з нових, – він кашлянув, бо не знав, що ще сказати, вчора сповістив про те матері, відчуття було таким, наче поховав він цю жіночку. Зараз на нього дивилася і нічого не розуміла наречена. Він не хотів ховати ще і її.
Наталя не пішла на похорон, злягла, а потім виїхала на екскурсію в Ленінград, боялася, що виявить слабкодухість, коли побачить очі матері Вадима, візьме стару за сухі руки. «Тему закрито», – казала вона нам.
Зойка телефонувала матері Вадима від усіх нас і говорила, що Наталя сильно захворіла. Не знаю, чи зрозуміла Вадимова матір, але я розуміла свою дитину. Хто б це ще зробив, якщо не я?
Коли Наталя поїхала до Ленінграда, Зойка заварила чай, кинула осудливий погляд у бік товстенького Славіка на моїх колінах і сказала: «Судьба ваших мужиков. Инженерия. Война. Смерть на Лесном. Вот только у каждого – своя война, своя инженерия, своё Лесное».
Але та ж таки Зоєчка примудрилася повернути Наталю до цієї теми. Якось вона принесла мені крем у банках із-під вакси, сказала, щоб мастила на обличчя, бо крем – чарівний, заряджений молодістю та жіночим здоров’ям завдяки зусиллям одного солідного чоловіка. Потім вона цього солідного чоловіка показала нам по телебаченню. Телебачення не додало йому ваги, бо Зойка була переконана, що воно завжди показує якихось ідіотів (але вона все ж зарядила два відра води для чаю). Між тим, коли в ДК КДБ «солідний чоловік» давав зцілюючі сеанси, Зойка пробилася до нього та домовилася щодо окремої консультації за окрему платню.
На цю консультацію вона й потягнула Наталю разом із фотокарткою Вадима у військовій формі. «Солідний чоловік» справив на Наталю позитивне враження, вона навіть означила його як симпатичного. Сивий, миловидний, в окулярах. Він узяв фотокартку в руки, не треба було бути гарним психологом, щоб здогадатися, що цей хлопець трагічно помер. Про що «солідний чоловік» і повідомив, ще він додав: якби Наталя його дійсно кохала, нічого б поганого з ним не відбулося. Зойка стала на дибки:
– Да неужели? Если б гебешник твой сраный, в клубе которого ты свои танцульки с жестикуляциями развёл, больше любил страну, может, и Афгана бы не было? Виноградников уничтоженных? Судеб искалеченных? Может, жратвы побольше в магазинах было б, а не под служебными входами, а?
«Солідний чоловік» виглядав спантеличеним від такого нападу.
– Ты вот что, дядя. Деньги мои сюда давай. С горкой! За моральный ущерб. А то я нынче поеду к Микитовне в Боярку, чтоб ты завтра проснулся, а у тебя, ёп-папало-ногу, вместо яиц – магазинный чернослив!
Наталя забула, що хотіла заплакати. Таким був фактор Зойки. Завжди. Коли вона сама не бажала довести когось до істерики.
Того дня на кухні Зойка спалила його портрет (заряджений на «Зойчине щастя», читай – на прибутки), примовляючи: «Гореть тебе в аду, больное какаду». Я ледь стрималася, щоб не розреготатися.
Одного квітневого дня я не знайшла Славіка в садку, мені повідомили, що його забрала «інша женщіна». Не переказати, як я злякалася, чомусь до голови прийшла свекруха, мати Непотреба, хоча навіщо їй здався наш Славік? Я вже, було, побігла до міліції, як мене хтось покликав. Я крутила головою – нічого не бачила. А тоді відчула, що у мене жбурнули картоплину. Це була Зойка, її голова стирчала в нашому вікні, найцікавішим було те, що вона його утепляла поролоном. Я вирішила, що вона втратила глузд. «Славик тут!» – горлопанила вона, і я зрозуміла: точно щось сталося, Зойка до Славіка наближалася тільки тоді, коли не було іншого виходу.
Коли я вбігла до квартири, то побачила, що Зойка дійсно займається Славіком, напоює його кагором. Якби я була релігійною людиною, сказала б, що це скидалося на причастя. Але я була собою. Тому рипнулася до онучка, однак почула несподівано українською: «Тихо будь! Де у вас йод? Хлорку маєте?»
Про аварію на Чорнобилі Зойка почула від котрихось зі своїх людей. Як баба без особливої фантазії, вона відразу повірила в почуте й у притаманній їй манері почала діяти. Узяла путівки до Керчі для усіх нас, притягла мішок консервів, законопатила вікна, видала всім по пляшечці йоду і наказала пити кагор.
Коли киян вивели на травневий парад – демонстрацію труда, ми вже перебували в Криму. Зойка ультимативно заборонила Наталі працювати, примусила швидко піти у відпустку за свій рахунок. «Бери с собой детективы, будешь
