Нова стара баба - Лариса Володимирівна Денисенко

– Я-то уже старая баба, мозги у меня надёжно приклеены, а вот зубы – нет, почки тоже на какой-то гнилушке держались. Думала, что нужно найти дружочков и поговорить с ними, а теперь вижу – поговори с теми, кто мне рыпаться не советовал. Скажи, что Зоя всё поняла. А больше я тебя, служивый, ни о чём не попрошу. И тот человек, тебя вздрочнувший, тоже не попросит.

Більше Зойку ніхто не підстерігав, але справа її нищилася.

– Падальщики, – кивала Зойка у бік записної книжки. – У меня ещё ни один зуб не выпал, чуют мою беззубость, рвут мясо, пока не загнило, кто сколько может, то и урывает.

Цех за безцінь відійшов двом молодикам, зв’язки плуталися та обривалися. Але Зойка не лютувала, наче скорилася (це мене лякало найбільше). Вона нікому не телефонувала, ніхто не телефонував їй, шепотливо представляючись (скільки ж було на моїй пам’яті таких дзвінків – уночі, удень, під ранок).

Біля неї сидів Наум Львович, тримав її за руку та просив поплакати.

– Зоюшка, та что тот бизнес? Ну – таки да, ну рухнул. Так и Советский Союз рухнул, кто б такое ждал, кроме евреев, а? Поплачь, золотая моя, поплачь!

– Не дождётесь! – давала відсіч Зойка й не плакала, за неї плакав Наум Львович і дуже просив поїхати з ним до Ізраїлю подивитися на доньку, яка недавно народила йому онука.

Зойка ненавиділа Ізраїль, ця країна забирала чоловіків, котрим Зоя подобалася, але вона поважала Ізраїльщину за гарний смак.

Наум Львович звідти не повернувся, побачив своїх, на що ніколи не сподівався, бо рідна країна кілька разів не випускала його туди; й помер, сповнений ніжності та подиву. Він дожив до нового життя, інакшого, вільного, але воно, як норовлива коханка, зустрілось із ним, зваблюючи, кинуло оком і пішло, розбивши серце.

Що б я не намагалася кому розповідати, відчуваю сама, наскільки позначається на моєму мовленні читання романтичних новел.

Зойка сказала так: «Помер мой еврейчик, топчут его там свои, зарыли в свою красную землю, да и хорошо, тут бы жлобы по живому топтались, не ждали бы…»

Зойка три дні не вставала. Наталі поведінка Зоєчки не подобалася, однак вона не знала, як зарадити у цій ситуації. Нічого кращого не вигадала, ніж почати сперечатися. А у випадку Зойки та Наталі – це суперечка, а там і сварка. Попросили б Попелюшку розібрати все те по різних мисках зернятками – ніколи б не впоралася, бідненька.

– У них там земля не червона, у них – Червоне море.

– Ты его видела?

– Ні, але зараз принесу тобі енциклопедію.

– Значит, и рот раззевать тебе незачем. Энциклопедии ваши энциклопами писаны одноглазыми, бусурманами, мне они ни к чему, у меня мудрость народная в подкорках. Чего не ясно тебе? Море у них Красное – от земли, у нас вот чернозём – море Чёрное, усекла? Японцы – жёлтые, море у них Жёлтое, их туда скидывают, хоронят. А море Белое – так это товой-то, что там снег.

Наталя тренувала легені, набирала більше повітря, щоб виголосити заперечення. Але Зойка раптом піднялася і сказала, що піде до себе «заниматься делом». І, не зважаючи на відчайдушні Наталіни: «Постривай, ми не договорили», – Зойка навіть голови не повернула, показала дулю та пішла собі.

Три дні я її не бачила, схаменулася тільки на четвертий, побігла до неї додому, відкрила двері, у неї двері були гавкучими, як відкриваєш – лунає гавкіт із гарчанням (це вони так рипіли), а потім уже додається гарчання Зойчиного Грома, увійшла до вітальні, притулилася до стіни, бо знала, зараз на мене скочить Грім, до цього варто підготуватися. Яке ж громило.

Зойка говорила з кимось по телефону, від мене відмахнулася, затулила слухавку долонею і сказала: «Изыди, вечером к тебе забегу. Тебе вообще чего надо?» Я ретирувалася. Тут все було добре. Навіть чудово.

Мені було соромно, що я три дні згадувала Зойку тільки поночі, коли намагалася заснути. Я була заклопотаною. Погано було з продуктами, я сама піддалася паніці, ходила та займала черги, скупляла те, чого нам не потрібно у такій кількості, і не знаходила того, чого ми потребували, або знаходила, але не тієї якості чи за непомірну ціну. Утім, то все таке…

По-перше, Славік сказав, що закине музичну школу, сил його нема терпіти сольфеджіо, та й загалом це не чоловіча справа. По-друге, у Наталі тривав розпочатий ще за часів Зойчиної госпіталізації роман із майором Діденком, про що я дізналася постфактум (але про ці стосунки я хоча б дізналася!), і не могла це схвалювати – майор Діденко був одруженим та батьком двох синів.

Я картала Наталчину совість, однак не допомагало. «Ма, що ти від мене хочеш? Я заміжньою була – не склалося, розлученою – також виходило не дуже добре, навіть вдовою могло судитися бути – але від цього банально втекла, то чого б мені не спробувати бути коханкою одруженого чоловіка? А раптом я його люблю?»

Не знаю, що мене більше дратувало, ці нечесні стосунки, оця «раптовість» доньчиної любові (не любов те, не любов, не може такого бути!), хвилювання за Славіка чи щось ще, але я, мабуть, уперше, сказала, що не схвалюю тих стосунків і мені огидно думати, що вона себе настільки зневажає. «Ма, а на скільки треба себе зневажати, щоб тебе це влаштувало?» – запитала Наталя та пішла, гупнувши дверми.

Я не пам’ятаю, як звали майора Діденка, вона й по телефону звала його Діденком, можливо, у ліжку в нього з’являлося ім’я, але з ними в ліжку я не лежала. Хоча було таке батьківське бажання прибігти, закутати доню в ковдру, підхопити на руки та віднести на край світу, якнайдалі від цього кобелюги. Тільки я була матір’ю, а не батьком.

Я казала, що не можу постійно за все і за всіх хвилюватися, на це Наталя мені порадила попуститися. Я сиділа й думала, як примусити доньку кинути свого коханця і як переконати онука не кидати музичної школи. Кидати – не кидати – кидати – не кидати.

Зойка зайшла до мене з таким виразом обличчя, що мені полегшало, – до Зойки повернулася властива зойчість. Дякувати Богові. Я тоді ще не знала, що вона приготувала для мене.

– Помнишь Бэллку и её пацана? – Зойка знала, що я пам’ятаю, тому не