Нова стара баба - Лариса Володимирівна Денисенко
Славік вступив до торгівельного, правил академії він злякався, таким уже був. Шукав місток для себе ширший, можливо, тому, що з дитинства кремезний, можливо, – не вірив у себе та непокоївся через цю нестачу віри.
Зойка все ще годувалася з «китайського шляху», але думала про майбутнє. Вона потроху втрачала накопичені гроші, що її дратувало, Зойка була істотою калитчиною. Банківські ігри не розуміла, а все, що не розуміла, – її дратувало (тому Зойка ніколи не любила чуттєвої поезії). Свої гроші вона розсилала на різні поштамти обласних центрів, де вони чекали на неї у цінних бандеролях у спеціально відкритих скринях. Певну суму завжди зберігала вдома, у подушках. Ще Зойка відкрила невеличку фірму, котра займалася приготуванням офісних обідів, тоді цей бізнес поки не мав іноземної назви «кетерінг».
Зойка матюкала усі фіскальні служби, котрі звала «смоктальними», а одного разу замовила у кількох церквах поминальний молебінь для усієї податкової служби країни.
Тільки вона та Наталя вміли бачити не лише свою перспективу, а й щось значно ширше, а я жила Славіком, його теперішнім та минулим, Славік же існував сьогоднішнім днем, але витягував, витискав із цього дня все: сік, макуху, кісточки, шкірку. Зрештою, він був сином своєї матері. Опанував комп’ютер, почав займатися з Наталчиною подругою німецькою мовою. Пішов на курси аудиту.
Мене непокоїло серце. Коли Зойка про це дізналася, кілька разів винюхавши валокордин, то затягала мене по літері «с» своєї старої записної книжечки, вклала мене у Стражеска й заборонила нервувати. Сама вона вигадала для мене панацею, домовлялася з постачальниками із Сочі, відпоювала свіжим гранатовим соком, годувала хурмою та робила різні суміші з кураги.
Славік тим часом добре вчився, не вештався клубами, як свиня не напивався, приходив після восьмої вечора, завжди вечеряв удома і, на погляд Зойки, поводився нестерпно нудно та навіть підозріло. Що ще більше її розлютило (хоча б мало порадувати), що Славік влаштувався працювати, займався логістикою (щоб воно там не означало). Зойка знала, що це, але мені розповідала: він має справу з глистами. Вона й звала це у своїй знущальній манері: «Логлистика».
– Напрягает меня это. Такой он весь гладенький, славненький, ровненький, что начинает укачивать.
– Синдром закачування, навпаки, відбувається через нерівності, швидкість та рвучкість.
– Какая ты умная, нить соплежуйная. Тогда ещё хуже – тогда просто тошнит, аж выворачивает. Что-то тут не то, я тебе говорю.
– Слухай, нам так спокійніше, погодься, і Наталі теж.
– Нет! У каждого пацана в этом возрасте зреет гнойник, и вот если его вовремя не проколоть, не выпустить из него эту дрянь, оно потом заразит всю кровь, помяни моё слово. Детскими болезнями надобно болеть в детстве!
Коли Славік вкотре прийшов до мене у лікарню, приніс смаколики та ліки, я запитала, чого він такий сумирний, чого не гуляє з друзями, чого у нього немає дівчини, захоплень.
– Ба, у мене все є. Навчання, робота та Інтернет.
– І що це пояснює?
– Навіщо вам усім так треба пояснення, що вони вам дають? Мій друг Марк, ще зі школи, поїхав з батьками в Америку, ми з ним чатимося. З дівчатами я також у чаті знайомлюся, вони фотки мені надсилають, ще я літаками цікавлюся на одному форумі.
Можливо, прогресивним бабусям це б пояснило геть усе, мені ж не сказало нічого, крім того, що мій онук розглядає фотографії дівчат. Це, певно, непогано, фотографії можуть бути й пегетешними, додому їх також можна притягати, вони не вагітніють, але щось у цьому є хибне. Якщо не сказати більше. Хлопець, як маків цвіт, сповнений сил та здоров’я, нарощує жопу на кріслі (Зойчина школа висловів), розглядає фото дівчат, але не зустрічається з ними, не дарує квітів, не закохується врешті-решт!
– Он вообще целоваться умеет? – не могла вгамуватися Зойка. – У него пиписька вообще выросла? А то я-то давно её не видела, аккурат с того дня, когда чего-то у него там зазудело, и я клеща с его мошонки сняла. Но я не помню, какое оно у него там было, болтается что-то и ладно, мне без надобности.
Мені бридко все це було слухати, я обурювалася, чого це кліща знімала Зойка, чого він не підійшов до мене!
Було б наївно думати, що Зойка закине цю тему напризволяще й не стане діяти. Вона почала перемовини з перукаркою Танєю, котра чесала та фарбувала Зойчині пасма. Таня була дівчиною метикуватою та хвацькою, повз грошей без сумки не ходила; але як Зойка наважилася про таке говорити – уявлення не маю. Зойку ж бентежило тільки одне: скільки за таке платять. Вона не знала. Зойка дійшла до того, що запитала про це мою палатну медсестричку Світланку, котра знітилася, однак несподівано для мене озвучила розцінки. «Це» сучасні дівчата, не професіоналки, дозволяли зробити за 20–30 доларів, наркоманку можна було звабити ціною однієї дози, ще на вокзалі вешталися голодні та готові на все дівки.
Зойка не хотіла брати Славіку вокзальну дівку або наркоманку, вона повернулася до мене: «Возьмём ему чего почище, он же у нас один».
– Ще доречно подарувати дорогі шовкові панчохи, французькі духи, ліфчик, – продовжувала настанову Світланка.
Зойка обурилася:
– Колготы и духи приплюсовать? Так это в две, а то и в три расценочные суммы выйдет. За такое она у меня и второй раз к нему придёт.
Я заплющувала очі, хай роблять, що хочуть, я не можу нічого вдіяти, говорити цій парочці про кохання, говорити Зойці про любов – це все одно, що пояснювати мисливському псові, що не треба чіпати підранка. Особливо за даних обставин.
Настав день, коли Таня підійшла до Славіка з місією. Він повертався з офісу, під пахвою ніс нову комп’ютерну гру і відати не міг про те, що нині – особливий для нього день. Таня сказала йому, що він давно їй подобається, але вона
