Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Мамо! Мамо! Маамооо!...
Гонорка Ільницька відтягнула Владека від матері. Вона також примкнула Яворській повіки, на обличчя померлої накинула хустинку.
А поїзд усе мчав у зимову далечінь, безпристрасно вистукуючи своє так, так-так, так. Не було жодного способу, щоб його затримати. Не допомогли голосні зови, не допомагало биття в стіни вагона; ніхто їх не чув. А може, не хотів чути? Спроби відсунути залізні заслони маленьких віконець під стелею також їм не вдавалися. Люди були на межі розпачу, коли поїзд почав уповільнювати рух і нарешті зупинився. Не мали уявлення, де стоять: на станції чи під семафором. Знов одним великим голосом гукали, били, чим могли, в стіну вагона. Притихли, коли назовні почули голоси:
— Тихо, там! Тихо! А то стрелять будем! Что там у вас?
Почали гукати, кричати, один через другого:
— Відчиніть! Відчиніть!
— Людина померла!
— Подушимося тут!
— Жінка померла в нашому вагоні!
— Води! Води нам дайте!
— Діти води просять.
— Трупа маємо в вагоні!..
— Заспокойтеся там! Хай один говорить, бо зрозуміти важко. Що ви хочете?
Данилович пізнав по голосу комісара Леонова. Звідки він тут, подумав. Але відповів:
— Вночі жінка померла. Трупа маємо в вагоні, пане комісаре.
Леонов також його впізнав.
— То ти, Даниловичу?
— Я, пане комісаре.
— То слухай мене уважно, а те, що тобі скажу,— поясни людям. Не відкриємо дверей, підготовте того небіжчика до винесення. А хто це помер?
— Яворська померла, з Червоного Яру.
— Яворська, говориш... Трупа зараз же заберемо... Повідом заздалегідь людей, щоб мені не сміли з вагона вилазити, бо солдати стрілятимуть. Ти зрозумів?
— Зрозумів.
У відсунуті раптово двері вагона разом із морозним, чистим повітрям ударила по очах ясність сонячного дня. Конвоїри широким півколом оточили вагон. Транспорт стояв на далекій вітці якоїсь великої станції. У віддалі диміли комини, видно було кам’яниці великого міста. «Мабуть, Тернопіль»,— здалося Даниловичу. Не помилився. На пару полотен далі, з боку, стояв вантажний поїзд, біля якого крутилося кількох залізничників.
Загорнуті в ковдру останки Яворської подали конвоїрам.
— А що з дітьми? — запитав Данилович.
— Нічего... На місці вирішимо.
Навіть кількох кроків солдати, які несли Яворську, не встигли відійти, як з вагона вискочив Владек і підбіг до них. За ним скотився на полотно залізниці малий Адась. За Адасьом, щоб його рятувати, небагато думаючи, вискочила Гонорка Ільницька. А за нею вискакували інші, один по одному. Одні бігли до Яворської, інші намагалися назбирати хоч крихту снігу, інші присідали біля вагона за своєю потребою.
— Куда? Куда? — Леонов і солдати намагалися загородити людям дорогу і загнати їх назад до вагона.
Ситуація ставала щораз небезпечнішою для конвою, бо раптом ожили, дотепер мовчазні, сусідні вагони. В одній хвилині — від кінцевого вагону аж по локомотив — чути було добивання до дверей, розпачливі крики і кликання. Люди домагалися повітря й води. Леонов кілька разів стріляв у повітря і підганяв до більш енергійних дій. Від голови транспорту постійно надходила допомога.
— Всідати до вагона! Всідати! Бистреє! Давай, давай!
— А що з дітьми? — кричала до Леонова доведена до відчаю Гонорка.
— Забирайте їх назад до вагона! До вагона! Но вже, вже!
— Куди ті сироти самі поїдуть? Матір треба похоронити...
— Всідай, Гонорко! Адася мені подай!
Заки захлопнули двері, Данилович встиг ще помітити, що кілька польських залізничників наблизилися до транспорту і зупинилися за декілька кроків від останків Яворської. Отже, крикнув щосили.
— Ядвіга Яворська звати її! Яворська!
Двері вагона засунуто з такою силою, що відбилися на мить, заки знов повернули на своє місце. За хвилину поїзд рушив. І лише тоді помітили, що у вагоні нема Владека Яворського. Втік? Залишився при матері? З