Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Список готов?

— У меня.

— Конвой?

— В порядке!

— Тогда давай, одкривай двєр!

Данилович розпізнав голос комісара Леонова. Засув відсунутий. Це в їхньому вагоні. Люди відскочили від дверей; краще вдавати, що це їх ніщо не стосується. Ще далі відкинула їх морозна хвиля повітря і світлість дня, які вдерлися до вагона разом з тріском дверей, відсунутих на всю ширину.

На протилежних полотнах стояв транспорт вантажних вагонів, тільки те, що дещо більших. Вагони були радянські з ширшим розставленням осі. Залізничні полотна широкі — російські. Паровози також були більші — російські, з червоними зірками на лобах. То вони так незвичайно для польського вуха ревіли. Вагони, хоч вантажні, але дещо пристосовані до перевезення людей на далекі відстані, у вагоні були двоповерхові дерев’яні нари. У вагоні, на самій середині, була залізна піч — буржуйка. У вагоні під самою стелею були два невеликі віконця, іззовні наглухо зачинені на засув залізною віконницею. У вагоні не було електричного світла. Але був газовий світильник. У вагоні була лише одна діра в підлозі, діаметром літрової посуди, без ширми, яка використовувалась як клозет.

Так було у кожному з п’ятдесяти вагонів транспорту, який стояв на протилежному залізничному полотні.

Люди тремтіли від холоду й чекали мовчки. Комісар Леонов ледве вдерся до середини. Відразу ж за ним зграбно встрибнув молодший від нього вищий, одягнений в білий кожушок, у військових валянках, вродливий брюнет. Також офіцер. Даниловичу здавалося, що Леонов декілька разів зиркнув у його бік. Той новий у білому кожушку дивився на всіх без великої заінтересованості, сягнув до радянської рапортівки й витягнув реєстр. Таку саму карту Леонов витяг з кишені.

— Отже так, громадяни переселенці. Отже так... Слухайте уважно, бо часу на повторювання не буде. Це ваш новий начальник транспорту. — Тут показав на цього нового в кожушку.— Як то у нас кажуть: «Цар, Бог і воїнській начальнік!»

Тому в кожушку не здригнувся на обличчі ані один м’яз. На відміну від Леонова, видно, не мав бажання жартувати. Переглядав реєстр. Леонов закінчив суворим, владним тоном:

— Отже так, громадяни переселенці: прочитані збирають усі свої речі й переносяться до того вагона напроти.

Якась жінка не витримала, а відразу за нею й інші. Тиша, яка тривала до цього часу, змінилася наростаючим гармидером.

— А куди ж це ще нас повезете?

— Ми думали, що то вже кінець тої нашої муки.

— Без води!

— Без їжі!

— Гірше, ніж свині, бо навіть за своєю потребою вийти не можна.

— Над діточками змилуйтесь...

Новий комендант транспорту рішуче вступив у свої права. На його кивок двоє солдатів з гвинтівками підскочило до входу. Брязкнули затвори гвинтівок.

— Мовчати! Молчать, граждане пєрєсєлєнци! Тут не базар. Виконуємо доручення радянської влади, і жодному опору потурати не будемо.

Замовкли, тільки якась дитина, хоч і заспокоювана матір’ю, голосно похлипувала.

— А тепер прочитані з реєстру переходять до того вагона. Швидко, без балаканини і без запитань. Про все, про що ви повинні знати, будете в свій час повідомлені. І попереджую. При кожній спробі непідпорядкування конвою, при кожній спробі втечі солдати мають наказ стріляти без попередження! Ясно?

Комісар Леонов читав прізвище, ім’я, ім’я батька. Новий комендант на своїй карті відмічав прочитаних.

Прочитані мусили негайно переносити речі до нового вагона.

— Давай, давай! Бистреє, бистреє!

— Але, пане коменданте, чемодана мені не вистачає...

— Нічего, бистреє, пересаджуйтесь. А чемодан потім знайдемо. В Радянському Союзі, так як у природі,— нічого не гине.

Леонов читав. Новий перевіряв. Солдати допомагали переноситись з вагона до вагона старим і дітям. Східців до вагонів не було, входи вкриті інеєм, високо. А люди, як люди — спочатку хвилювалися через те, що їх пересаджують і повезуть дальше, тепер знов почали непокоїтися, прочитані в першу чергу кращі місця в новому вагоні позаймають. Леонов читав: Ніський, Вжосек, Журек, Зелєк, Шайна, Груба, Долина, Біалер, Земняк, Куриляк, Ільницький...

Флорек Ільницький тягнув до виходу якийсь мішок. Гонорка проштовхувалася з кінця вагона з Марусею Яворською на руках. Адась тримався за її спідницю. Ільницького пропустили без питання. Гонорку затримав той новий.

— Ви Ільницька Гонората?

— Ну, я...

— А дитина чия?

— Моя, а що?

— Ваша? А тут у списку нема ваших дітей. Ільницьких тут тільки двоє. Ільницький Флоріан, то ваш чоловік. І ви, Ільницька Гонората. А дітей тут нема. Чия то дитина? А той малий чий?

Гонорка не думала уступати:

—