Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

похвалитися. Лошатко! Маленьке, ще не цілком висохле після ожереблення, хиталося на тремтячих ногах, смішно помахувало хвостом і завзято сосало материнське вим’я. Яворський став на одне коліно, гладив довірливу морду Маленької, провів долонею по мокрому, теплому хребті жеребця.

— Також лошичка, також. Гніда, гніда!

Маленька стригла вухами і косила очними білками в бік хазяїна. Знову легко заіржала. Томаш встав, ніжно поплескав її по шиї.

— Не бійся, нічого йому не зроблю. Не бійся, не бійся. Зараз тебе напою, фуражу підкину.

Протер пекучі очі й сягнув по відро. Зачерпнув води з бочки, яка стояла під сходами. Маленька пила жадібно й багато. Фураж мав під рукою: кукурудзяний корм, змішаний з буряками. Насипав щедро у жолоб. Два оберемки сіна з конюшини за драбинку заклав. Хвилину постояв, подивився: Маленька, косячи очима на хазяїна, хрупала фураж, лошичка увесь час тормосила матір за вим’я. Можливо, Томаш на цей вид навіть усміхнувся. Потім двері до стайні примкнув на внутрішній крючок. Підняв сокиру з-під порога, зважував, приміряв держак до руки, але за хвилю відкинув її. Бурек стеріг біля драбини і вірно не відривав очей від пана. Томаш, немов собі щось пригадав, ще коровам конюшини за драбину поклав. Лише для кувікаючих поросят не мав приготованого корму: картоплю треба було б тільки пекти. Отже насипав їм отрубів, скільки мав у стайні під рукою. Знов довшу хвилину стояв як окам’янілий. Потім уповільненим рухом зняв посторонок з крючка, важко зіп’явся на щаблях підставленої до засторонка драбини, закріпив мотуз на балці, петлю заклав на шию і стрибнув. Маленька голосно заржала, Бурек підібрав хвіст і завив...

Мешканців Червоного Яру вантажили у вагони пізньою пообідньою порою. Протягом цілого дня тримали їх на морозі, не дозволяли відійти від саней хоча б на крок. Чекаючи на завантаження на морозі й сніговищі, люди почали щораз ясніше здавати собі справу з похмурої долі, яка їх чекає.

На станції у Ворволинцях почали скупчуватися українці з навколишніх сіл. Комісарові стало легше, бо молодий Калиновський сам зголосився до транспорту і хоч не признался, де був і що робив, у комісара реєстр збігався, і того йому вистачало. Особливо, що його посланці повернули з Червоного Яру й доповіли про шибеничну смерть Томаша Яворського. Так! Головне, що підрахунок комісарові сходився!

Люди з Червоного Яру завантажувалися у транспорт останні. Майже всі вагони були вже зайняті. До двох ще вільних понапихали людей, скільки тільки вдалося.

Ні ладу, ні складу, підгонювані викриками конвоїрів — видиралися до вагонів, подавали собі з рук до рук хворих, старих і дітей. Своє небагате добро: клуночки, мішки, чемодани вкидали будь-як і будь-куди. А солдати підганяли:

— Бистрей, бистрей! Давай, давай!

— У цьому вагоні нема вже куди пальця встромити!

— Як з худобою якоюсь з нами поводяться!

— Мішок, мішок! І тюк з перинами, ось там лежить!

— Марисю, дитино, куди ти ділася?

— Циня! Циня! Циняяя!

— Бронеку, допоможи там бабуні!

— Господи, ще до нас нових набивають!

— Адже ми тут всі подушимося!

— Нічего, нічего. Всьо уладіться. Давай, давай! Бистреє! Места много. Давай, давай!

Енкаведисти підганяли, упихали повільних, вкидали до вагонів останні клунки. Густий кордон червоноармійців насилу тримав у безпечній відстані від транспорту купку українок, які перегукувалися з від’їжджаючими. Кучери також не дуже знали, як поводитися. Одні підривали коней батогом і галопом, якнайшвидше від’їжджали, аби тільки подалі від цього всього. Інші все стояли, немов на щось чи на когось чекали. Деякі знімали баранячі шапки і м’яли їх у руках, немов перед церквою.

Комісар Леонов, знервований, наказав прогнати візників, відсунути налягаючий натовп.

— Закривай вагони! — крикнув.

Скрегіт, свист примерзлих дверей. І грюкіт! Грюкіт! Ще міцна скоба із зовні, щоб ті у вагоні не могли їх відсунути.

— Готово!

— Закрито!

— Всьо! — підсумував свою вдалу дію комісар Леонов.

Вагони закриті. Дзенькання, яке поволі доходило з їх середини, подібне до голосу бджіл, які рояться у вулику, почало затихати. Чути було лише посапуючий парою, готовий до дороги локомотив. Червоне сонце схилялося до заходу. Раптовна тиша настала на маленькій, загубленій у снігах подільській станції Ворволинці. Свист локомотива. Один, другий. І тоді лише почалося. В якому вагоні? Невідомо. Факт, що після раптової тиші гукнув спів і котився від вагону до вагону, поки не охопив увесь транспорт:

Боже, який Польщу стільки віків Оточував блиском могутності й слави...

Локомотив засвистів, бухнула пара, колеса буксували, крутилися на місці, але через якусь хвилину транспорт із засланцями рушив.