Тюті - Галина Бабич
— Хотів же перед війною зрубати, так стара водно: "Хай веселить обійстя". — Ось тепер повеселить.
Командир, — так його називали в селі, — був зібраний і різкий, як ніколи, переходив від підводи до підводи, вдивлявся в поранених, радився з лікарями, покрикував на бійців-санітарів, показуючи в бік Костишиної хати, де в коморі тимчасово розміщували бійців з важкими ураженнями, до підходу автотранспорту.
Раптом по той бік вулиці почувся крик: "Медсестру поранило!" Діти, дарма що німець не припиняв обстрілу, перші вискочили з погреба діда Семена й побігли до Костихи. Ми дуже любили медсестру, бо відчували її добре ставлення до нас: кому струп'я на голові загоїть, кому воші виведе, а кого просто погладить по голові.
Ноші стояли біля підводи посеред Кос-тишиного двору. На ношах лежала медсестра. Кров цівкою бігла з її шиї. Командир упав навколішки і, притискаючи хустку до рани, намагався зупинити кровотечу. Очі медсестри були напіввідкриті, повіки не ворушилися. До командира підійшов лікар і сказав: "Ви не хочете помити руки?" Той мовчки підвівся, підійшов до рукомийника і механічно наказав:
— Дітям — цукру, жінкам — по консерві.
Убитих на війні, як правило ховали в плащ-палатках і шинелях. Медсестрі збили домовину з дощок, і в ній поховали.
Війська пішли далі на захід, і командира я більше не бачила. Але впізнала б його, мабуть, і через двадцять років. По самих тільки очах. Вони були в нього зеленого кольору, надзвичайно гарні.
У повоєнних Касатовичах багато що змінилося. Поля підросла. Костихіна Марія повернулася з Німеччини, куди її заревану, зі сльозами й голосінням проводжала Костиха, як на шибеницю, і тепер виспівувала на подвір'ї:
Ой, туфлі мої, носки лакові, Всю Німеччину пройшли, одинакові.Минав час. Минали роки...
Поліна відразу впізнала його: стрункий, підтягнутий. А головне — зелені гарні очі.
— Командир?
— Полю! А де ж двері, на яких я оцим ножиком вирізав: "Я сюди ще повернуся?"
— Хіба ви не помітили, що в нас друга хата? Та перша була під соломою, а ця — крита бляхою. Від грому згоріла стара хата, тільки стіни вдалося загасити. Баба Варка тоді дуже побивалася, а дід Терешко сердився: "Це все Костиха накаркала". — "Ой, покарає тебе Господь за матюки!" — при-голошувала баба.
— А вашу книжку "Німецько-український словник" дід віддав нашому вчителю з німецької мови. Може, збігати заб-рати7
— Не треба, Полю.
Не змовляючись пішли удвох у той бік, де була братська могила.
— Доглядаєш?
— Доглядаю.
— А чого бур'яну багато?
— Кажуть, тут незабаром пам'ятник поставлять, і всі прізвища на ньому викарбують.
— Коли це буде...
Командир нарвав жмутик смілки (її у нас скрізь — у дворі, при дорозі, на луках) і поклав на могилу медсестри.
— Пора мені, — сказав, коли дійшли до Кокори.
— Тут вам уже близенько до Пірнового, звідки до Києва рукою подати. А я піду.
— Я знаю цю дорогу, — відказав командир.
— А ти, Полю, з роками гарнішаєш. Такі коси гарні русяві.
Поля зніяковіла й зашарілася, відчула, як запалали щоки. Вона так затиснула у жмені подаровані їй ручку і шоколад "Гвардійський", наче злякалася, що командир захоче забрати їх назад.
— Ви ще приїдете?
— Приїду. Обов'язково.
д: Оце і все.
ж: Даруйте, а чи Командир — не ваш чоловік?
д: Та ні... Хоча припускаю, якби нам випало довший час жити поблизу й мати змогу спілкуватися, не виключаю, що могла б серйозно закохатися. Думаю, він заслуговував на це. А щодо одруження, то, звісно, це залежало б і від нього.
ж: Але ж ви не будете заперечувати, що оте дівчисько — то ви?
д: Не буду. Це ви вгадали.
ж: Поліно Олександрівно, скажіть будь ласка. От німці стільки горя завдали вам і вашій родині. Як і Україні загалом. Що б ви сьогодні про них могли сказати.
д: Та нічого. Адже сьогодні і ми, і німці вже не ті, що були за часів війни. Слава Богу, що ні вони на наше, ні ми на їхнє не зазіхаємо. Хоча не виключено, що на іншому, не державному рівні, якісь колізії можуть траплятися. Як-от це приключило-ся знов-таки у наших краях. з нашим сільським Петером.
ж: То це
