Тюті - Галина Бабич

— Та ти дочитай статтю до кінця. Це, мабуть, науковий партнер, а не хвойда.

— Яка різниця. Я йому таке влаштую. Я сама зараз піду до нього.

Колосовська була у нестямі й розпачу.

Я знову, як могла, заспокоювала. Намовляла не робити дурниць. А сама подумки шпетила себе: "І навіщо я її сюди привела, на свою і на її біду? Садикову вона з усього видно, стала байдужа. З жінками, яких люблять, — згадувала я їхню першу зустріч в інституті, — по-панібратському не вітаються".

Раптом у поведінці Колосовської відбулися зміни. Вона наче охолола. Трималася стримано, розмовляла чемно, не допікала дурними запитаннями. Щось мало статися...

І сталося! Садиков викликав мене по телефону до свого кабінету і сказав. Спокійно, майже по-науковому:

— Я вас запрошую.

— Куди?

— Вийти за мене заміж.

— Навіщо це вам?

— А ви подумайте. Якщо згодні — приходьте завтра до мене в кабінет.

Так не буває. Це, мабуть, на зло Коло-совській. Біжу раніше з роботи і відразу до сусідки, "досвідченої жінки".

— Ще й як буває, голубонько! Згорів ото чоловік, як волав під балконом. От тобі й усе. Це ваша доля, голубонько.

Ледве дочекалася ранку. Рівно о дев'ятій — до кабінету. Думала, першою буду. Садиков випередив.

— Подумали? Погоджуєтесь?

— Погоджуюся.

— Я старший за вас.

— Не набагато.

— Мене не люблять жінки за камінці і безлад у помешканні.

— Погоджуюся.

— Зі страв умію готувати тільки пшоняну кашу.

— Погоджуюся.

— Вживаю тільки дорогий англійський чай.

— Погоджуюся.

— Коли так, то завтра запишемося у ЗАГСі.

— Ви мене зовсім не знаєте.

— Знаю.

— А як же з коханням? Чи воно необов'язкове?

— Полюню! Невже ви ніколи не помічали мого погляду у ваші очі. Навіть тоді, коли я цілувався під гуртожитком з Коло-совською?!

— Яка жінка такого не помітить!

— Отож, до завтра...

Вихована на книжковому досвіді, вкотре звертаюся до художньої літератури: "Людина щаслива буває тільки на Таїті. Таїтяни живуть на початку світу, а європейці на кінці його", — писав Віктор Домонтович. Я ніколи не була на Таїті і навряд чи доведеться колись побувати. Але тоді в кабінеті директора Інституту геології Василя Садикова я почувалася так, наче живу на початку світу.

Наше одруження примирило всіх. Я безмежно раділа, що очі Колосовської не виказували тепер ані розпачу, ані злості. Незабаром Аліна подала заяву про звільнення. Наостанок сказала:

— Ти, Полю, не тютя! Ти молодець!

А Садиков процитував мені нашу начитану Зою, що виводила нас із кризи після розриву з геологами:

''При першому коханні чоловіки переконані, що воно й останнє. А при останньому — що воно перше".

А життя — то величезний клубок вовни. Уявіть собі, що ви розплутуєте його. Якщо терпеливо і врівноважено розплутувати, не порвеш жодної нитки, а якщо швидко й дражливо, можна сплутати й порвати.

ж: — Шановна пані, — не знаю, як краще до вас звертатися: пані доцент чи пані Поліно Михайлівно?

д: — Нехай буде "доцент", щоб коротше.

ж: — Гаразд. Отже, пані доцент, свого часу після вашої лекції, присвяченої кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні", ви побіжно зауважили: "...і взагалі тут надто багато мого особистісного". Чи не погодилися б ви утаємничити нас у сенс цього зауваження, що не одній мені, мабуть, видалося загадковим.

д: — Ну, давайте спробуємо... Річ у тім, що незадовго до тієї лекції, гортаючи журнал "Октябрь" за 1988 рік, я натрапила в ньому на мемуари Народної артистки СРСР Нонни (Ноябріни) Мордюкової, під назвою "Вот так и живём". Увагу мою привернула така її сентенція: "У фільмах про війну демонструють тільки таємничість страху, очікування смерті... Буде вам принижуватися людина в окупації?" Цей риторичний трюк, зрозуміло, розрахований був на однозначну псевдопатріотичну відповідь, на зразок "Ні в якому разі!" Відповідь, гідну хіба що її ходульної героїні Ульяни Громової, роль якої вона зіграла у фільмі Сергія Герасимова "Молода гвардія" (1948 р.) за не менш сумнозвісним романом О. Фадєєва. Чесну ж відповідь, гадаю, вона могла б почути від своїх земляків зі станиці Костянтинівської Донецької області, звідки вона була родом. Та важливіше інше. Принижуватися перед ворогами покинутим напризволяще мешканцям українських сіл і міст таки доводилося, бодай заради збереження власного життя, а головне життя дітей