Піти й не повернутися - Василь Биков

повернути вздовж річки праворуч. Щоправда, він міг би повернути й ліворуч, але там на миску біля гирла Котри, що впадала тут у Німан, було велике село, а у великому селі завжди лютує поліція. Антон вважав за краще не випробовувати свою долю й триматися від сіл подалі. Але й до хутора було далекувато, затемно він просто міг не встигнути. І тоді він з полегшенням згадав, що десь поблизу звідси був той самий розвалений хлів. Іншого притулку в цьому місці, мабуть, уже не знайти.

Недалеко відійшовши од річки, він незабаром знайшов цей хлів, ще здалеку побачив над ним старе, обліплене воронням, дерево. Вже зовсім розвиднілося, поле навкруги було пусте, дув морозний північний вітер. Антон обережно виліз із чагарника, дослухався. Було дуже холодно. Навіть ворони нерухомо сиділи на дереві, без своєї звичайної метушні. Людських слідів біля хліва начебто не було видно. Чомусь затремтіло серце, й він увійшов у широко розчинені ворота.

За ніч сніговий горбик біля дверей побільшав і сягав до протилежної стіни, біля ворітниці було видно напівзаметені сліди ніг, але, здається, то були його і Зосьчині сліди. Низенькі двері в коморку були розчинені і він нерішуче переступив високуватий поріг.

Тут було трохи затишніше од вітру, але холодно, як і в полі. Антон опустився по злежану гнилу солому, прихилився спиною до валуна в стіні. Померзлі руки засунув за пазуху, коліна затулив полами кожушка. Було б непогано трохи заснути, двадцять хвилин йому б, напевно, вистачило, щоб зняти отупіння і набути потрібної жвавості. Більшого він собі не міг дозволити.

Покірно піддаючись приємній знемозі, що зразу охопила, він якийсь час ще дослухався, боячись прогавити небезпеку. Та, окрім невиразного шурхотіння соломи на даху, сюди не долинали більше ніякі звуки, було спокійно, тихо і глухо. Готуючись задрімати, Антон думав, що не минуло й двох діб, а як усе катастрофічно змінилося в його долі. Два дні тому з ним була Зоська, і з нею жила в ньому надія. Хай марна, дурна надія, та нею втішалася його зачерствіла в лісових надрах душа. Але ж сталося так, що вони розійшлися ворогами, обом жити на цій землі зробилося неможливо. Він став самотнім, Зоська назавжди зникла з його життя, однак від того йому не полегшало. Як і досі він страждав од безвихідності й перестав розуміти чому. Невже вся справа в Зосьці? Але як тоді зрозуміти, що він, здоровий, розумний чоловік, потрапив у таку залежність від цієї шмаркачки? Хіба Зоська міцніша від нього, розумніша чи більше підготовлена до цієї кривавої війни? Після свого поранення вона ледве трималася на світі, однією ногою стояла в могилі, і він лише тихенько підштовхнув її. І все-таки вона вижила, десь сховалася і, як до того, володарює над його долею.

Він задрімав, як йому здалося, не більше ніж на п'ять хвилин і відразу ж прокинувся від близького голосу за стіною. Хтось в'яло незлобливою лайкою поганяв коня. Як і два дні тому Антон злякано вискочив із комірки і відразу ж в отворі воріт побачив на дорозі сани. В них, стоячи на колінах, якийсь дядько у ватнику глухим голосом поганяв рудого, з облізлими боками коня. Їхав той у напрямку до Скіделя.

— Ей, стій! — крикнув Антон, з'являючись у воротах.

Дядько озирнувся на хлів і притримав коня, не знаючи, що робити далі. Антон теж не знав, навіщо він спинив його, хіба щоб роздобути харч. Чи розпитати про обстановку на цій дорозі і щось вирішити. Він розумів, що довго тут не пробудеш. Неможливо жити між землею і небом, треба скоріше злазити на землю. Де тільки драбина на цю втрачену ним землю У полі й на дорозі мовби нікого більше не було, можна вийти з хліва, та Антон вважав за краще покликати до себе чоловіка.

— Ти, давай сюди!

Він не сумнівався, що дядько зараз же виконає його наказ, і для престрахування перехопив у руці гвинтівку. І справді, дядько зачепив за рожен віжки і, покинувши на дорозі сани, неквапливо, явно боязко пішов до хліва. Поки він ішов по снігу, Антон роздивився його саморобну з овчини шапку на голові, старий заяложений ватник і личаки-чуні з накрученими на брудні онучі мотузками. Маленькі слізливі очі на зарослому щетиною обличчі ще здалеку насторожено втупилися в озброєну людину коло огорожі.

— Стій! — наказав Антон, коли дядько кроків п'ять не дійшов до воріт, і той слухняно зупинився. — Хліба немає?

— Нема-а, — трохи здивовано сказав чоловік. — Який же хліб? Дома…

— Ясно. І нічого іншого? Щоб поїсти?

— Нічого. Дорога ж недалека. Так що для чого ж…

— А куди їдеш?

— Та у Скідель, — махнув він рукою на дорогу і знерухомів, чекаючи нових запитань.

— На базар?

— Ні. Який же базар у понеділок? За доктором їду.

— Захворів?

— Та ні. Я не захворів. Але…

— Жінка, значить? — вів малоцікаву балачку Антон, маючи на увазі непомітно випитати у цього випадкового подорожнього дещо з того, що його найбільше цікавило.

— Не жінка — дівка.

— Ах, дівка… А там на дорозі не бачив, поліцаїв немає?

— Ні, не бачив. Може, де і є, а на дорозі не бачив.

— І партизанів не чутно?

— Ні-і. Не чувати. У нас, знаєте, не чувати нічого. Глухо живемо.

— А ти з якого села?

— Та з Княжевидців, — сказав дядько і махнув у другий кінець дороги.

Антон злякався, замовк. Згадка про Княжевидці змусила його забути про