Піти й не повернутися - Василь Биков

змушувала її на чергові спроби прийти до пам'яті, одна з них була майже вдалою, вона відчула, що помирає, і вся похолола від жаху. Страх смерті змусив її на новий розпачливий порух свідомості, вона раптом отямилася, та зразу ж втратила свідомість знову од нестерпного болю, що охопив її всю.

Однак, головне, мабуть, було вже зроблено, вона вже знала, що їй загрожує, і намірилася рішуче чинити опір смерті. Вона дуже боялася смерті й дуже хотіла жити. Нова підсвідома спроба прорвалася через біль і повернула їй відчуття навколишнього світу.

Вона ще не могла розплющити очей, але зрозуміла, що лежить на снігу й мерзне. На додаток до болю холод люто пронизував її поранене, знеможене тіло, вона вся дрижала, і найпершим її намаганням було спинити дрижаки. Але дрижаки ще посилилися, водночас вона відчувала свої руки, ноги й намагалася повернутися, але тільки простогнала від болю в боку. І без цього тьмяна свідомість зовсім обривалася від болю, і вона не могла пригадати, чому тут лежить. Мабуть, холоднеча і біль геть притупили свідомість, і вона, як маленька, починала пізнавати світ з того, що було до неї ближче.

Найперше це був сніг. Вона згребла несвідомо кожною рукою по жмені, задубілі пальці погано слухалися, та все ж відчула в руках холодну мокроту снігу. Така ж холодна затхла мокрота була в неї під боком, і морозно німіло її стегно, на якому вона лежала. Через біль відчувши під собою мокре, вона знову намагалася якось повернутися і розплющила очі.

Довкола було темно, із похмурого неба сипав дрібний сніжок, поруч метляла од вітру похилена над снігом стеблина. Зоська перевела погляд ближче і не впізнала власних рук — так густо їх засипало снігом. Злякавшись, що незабаром її зовсім замете в цьому полі, вона відштовхнулась водночас? обома ногами і знову втратила притомність.

Зоська не могла знати, який час цього разу пролежала непритомною, та, коли знову прийшла до пам'яті, пригадала, де лежить. І ще відчула, що особливо нестерпний біль, який знесилював тіло, йде з лівого боку. Біль не дає дихати їй, не дає різко ворухнути рукою, розпластавши на морозному снігу, він душить її непосильною тяжістю.

Але чому вона сама? Чому поранена в цьому нічному сніжному полі? Де люди? Де партизани і як вона тут опинилася Потрібно було кілька довгих хвилин і немалих зусиль пам'яті, щоб вона повільно відновила в свідомості розрізнені уривки недавнього минулого. Вона згадала Антона і відчула, що поруч його немає. Пам'ять її, схопившись за кінець цієї ниточки, повела далі, і через кілька безтямних малюнків Зоська пригадала степову грушу і купу каміння під нею, потім — останню розмову з Антоном… Вона кудись пішла… Ага, вона направилася в Княжевидці! Тут же за полем, зовсім близько від груші, було видно княжевидські дахи, і вона пішла в село, покинувши Антона… А потім… Що ж було потім?..

Потім був зрадницький постріл позаду.

Зоська не хотіла плакати, та сльози самі собою полилися струмком по її обличчю, й вона не витирала їх. Войа знову перестала що-небудь бачити в темноті й ледве трималася, боячись знепритомніти. Пересилюючи гострий біль у боку, вона вперлася правою ногою в злежаний під нею сніг і спробувала зрушити з місця. Тіло її справді трохи посунулося, але Зоська відразу ж знемогла, знову довго лежала без руху. Та все ж нарешті очуняла, з останніх сил, намацавши правим коліном ямку в снігу, посунулася ще на півметра.

Вона поповзла — повільно, з тривалими зупинками, ледве долаючи приступи слабкості, від яких паморочилося в голові. Тепер, коли згадала, як близько село, вона не хотіла померти в полі, вона поривалася до людей. Але де вони, люди? Який довгий до них шлях, і скільки ще треба сили, котрої в неї майже не лишилося.

Вона повзла довго, цілу вічність, раз у раз втрачаючи свідомість. Часом біль так люто пронизував її бік і спину, що вона знесилена завмирала на місці, довго не наважуючись ворухнути ні рукою, ні ногою. В голові щось боляче розламувалося, здавалося, що там виймали мозок, та до болю в голові вона вже звикла. Гірше було з болем у боку, що пильнував її кожної секунди і ставав нестерпним, варто було тільки необережно ворухнути лівою ногою. Це був підступний, жорстокий біль, і Зоська боялася, що він не дасть змоги доповзти до села.

Але вона мусить усе-таки доповзти. Думка про Антона дужче за все інше гнала її у Княжевидці. Вона розуміла, що може швидко померти, але ж вона повинна попередити своїх про цього зрадника. Інакше він повернеться в Липичанку, влізе в довір’я командиру і знову продасть когось у зручний для цього момент. Продати, обдурити, поглумитися — він може це зробити, бо для нього не існує моральних законів, він завжди буде такий, зважаючи на обставини. А обставини на війні — річ дуже мінлива, і, залежно від них, такий же мінливий буде Голубій.

Але чому він такий? Чи, може, такий він народився, перейнявши характер предків? Або його таким зробило життя? Але хіба ж його життя було гірше, ніж Зосьчине життя з його повсякденною працею заради шматка чорного хліба, в малоземеллі, при класовому й національному безправ'ї? Проте жили так більшість тутешніх людей, і кожен найзабитіший бідняк із богом забутого села знав, що не можна робити всупереч совісті, не можна йти проти своїх. Чому ж Голубін не зрозумів цього.

Зоська дуже потерпала від болю, душевні муки усе ж дошкуляли не менше. В неї не було ніякої впевненості, що доповзе до околиці села, що дочекається нарешті людей. Однак їй дуже потрібні зараз люди, тільки вони могли допомогти їй. Було б жахливо у ставленні до себе, матері, товаришів, які послали її з лісу, піти й не повернутися, як не повернувся із завдання їхній перший командир Кузнецов, не повернулася група Суровцева, що загадково зникла десь, ніколи не повернеться вбитий на залізниці Салєй, та й багато інших. Ні, вона мусить зібратися на силі, не піддатися смерті й повернутися в ліс. Хоча