Піти й не повернутися - Василь Биков
Життєдайну силу таланту Василя Бикова Г. Бакланов показав проникливо у тій першій рецензії. «Запам'ятайте це ім'я. Воно ще зустрінеться вам», — впевнено пророкував він. І, як показало майбутнє, не помилився.
У ті часи, коли Василь Биков прийшов у літературу, теперішня могутня хвиля «воєнної прози» ще тільки народжувалася. Її спадкоємність стосовно деяких творів воєнних та перших повоєнних років здавалася декому з критиків вибірковою і не завжди належно оцінювалася. Що ж стосується її власних надбань, то і «Батальйони просять вогню», і «Останні залпи» Ю. Бондарева, і особливо «П’ядь землі» Г. Бакланова, та й ряд інших повістей та романів, створених на рубежі 50-60-х років, були визнані не одразу і далеко не всіма. Саме тоді у критичний вжиток увійшло, на щастя, недовговічне, але полемічно звучне, а за суттю своєю високомірне поняття «окопної правди», що стало наче жупелом для перестрахування письменників, котрі, як, скажімо, А. Первомайський, писали про гіркість «дикого меду» або, як Г. Бакланов, знаючи, що «війни завжди залишаться в пам'яті великими битвами», ніби наперекір цьому, вперто чіплялися за «п'ядь землі» — за малі плацдарми, доля яких була «як доля однієї людини, коли вирішуються долі мільйонів». Згадуючи про це тепер, важко перелічити, скільки списів і стріл було спрямовано проти пресловутої «окопної правди», прирівняної до такої собі містичної «точки зрения», з якої не багато й угледиш: хіба що найближчі «кочки» на цьому ж таки болоті.
Переконливим і обгрунтованим захистом «окопної правди», що сейсмографічно точно закріпив її корінне, принципове зрушення в бік художницького сприйняття війни як часу масового героїзму, що злив в один всенародний подвиг великі і малі подвиги кожної людини зокрема, і була примітна рецензія Г. Бакланова на «Третю ракету» Василя Бикова. Він підтримував у ній ті самі принципи, від яких сам відштовхувався в повісті «П'ядь землі». Биковський «плацдарм» здавався ще вужчим: усього лише позиція однієї «сорокоп’ятки», але, продивляючись на глибину людської долі, насправді він був не менш містким. «З-поміж мільйонів людей, які пройшли дорогами війни, пам'ять письменника вихопила сімох — немов промінь прожектора по черзі затримався на їхніх обличчях, гімнастерках, на зброї, руках, а затим зсередини освітив їхні душі. І люди ці стали близькими, а завдяки їм стали зрозумілими й ті, хто пройшов, не потрапивши в промінь світла, — зазначав Г. Бакланов. І зробив висновок: —… Найважче писати правду. Правда може навіть бути мірилом таланту письменника. Треба пам'ятати, що лише правдиві твори повною мірою впливають на душі людей, надто ж на молоді душі, пробуджуючи в них мужність, віру і волю. Саме цією силою впливу і володіє повість «Третя ракета». Так слово «правда» стосовно творчості Василя Бикова з перших-таки кроків його літературного шляху стало синонімом слова «талант»…
Здавалося б, про що мова — правда є правда, і коли її немає в творі, то немає, ясна річ, і самого твору. Азбучна істина, проте варто хоч трохи наблизитися до неї — виявляється не такою вже й простою.
Згадаймо: Микола Ростов «був правдивою людиною, він нізащо умисно не сказав би неправди». І про свою шенграбенську справу він «почав розповідати з наміром розповісти все, як воно справді було, але непомітно, мимохіть і неминуче для себе перейшов на неправду», бо, «дедалі більше запалюючись», розповідав «цілком так, як звичайно розповідають про битви ті, що брали в них участь, тобто так, як їм хотілося б, щоб воно було, так, як вони чули від інших розповідачів, так, як красивіше було розповідати, але зовсім не так, як воно було». Виявляється, «для того, щоб розповісти все, як було, для того треба було зробити зусилля над собою, щоб розповідати лише те, що було. Розповісти правду дуже трудно, і молоді люди рідко на те здатні». Як бачимо, не завжди по своїй зловмисній волі…
Ось згадка Василя Гроссмана у записній книжці воєнних років: «Переглядали комплект фронтової газети. У передовій статті вичитав таку фразу: «Добряче побитий ворог продовжував боязко наступати». Запис припадає на осінь 1941 року, і зафіксований у ньому випадок може бути повчально прикрим прикладом того, як правда, а її нетерпляче жадала знудьгована душа солдата, витіснила ту правду, що була в дійсності, і обернулася на нестерпну неправду. Воістину: правда про війну — не для боязкого пера, їй пасує мужність письменницького таланту, що не поступається перед мужністю воїна, який пройшов свій бойовий шлях від Бреста до Москви і від Москви до Берліна.
Такою мужністю повіяло зі сторінок книги; сила і свіжість їх, як неприховано пристрасно зауважує Ю. Бондарев, «полягала в тому, що, не йдучи всупереч традиціям воєнної прози, вони з усією достовірністю показали «вираз обличчя» солдата, і «п'ятачки», що стояли насмерть, плацдарми, безіменні висоти, у яких бачимо узагальнення усієї окопної скрути війни. Нерідко ці книги несли в собі. заряд жорстокого драматизму, часом їх можна було визначити як «оптимістичні трагедії», головними героями яких були солдати і офіцери одного взводу, роти, батареї, полку, незалежно від того, подобалося це чи ні невдоволеним критикам, які вимагали масштабношироких картин, глобального звучання. Книги ці були далекі від будь-якої спокійної ілюстрації, в них годі було шукати найменшої дидактики, зами лування, раціональної вивіреності, підміни внутрішньої достовірності зовнішньою. В них була сувора й героїчна солдатська правда»[2].
Сказане цілком стосується й повістей Василя Бикова, що ними він дебютував у «воєнній прозі»: у їхній ідейно-моральній проблематиці та образному ладові знайшли відбиття її типологічно загальні риси. «Третя ракета» сповістила про це на весь голос. Та водночас вона з не меншою яскравістю виявила й те неповторно особисте, що наперед визначило творчу самобутність письменника, особливості його манери, «почерку», стилю. Це не означає, що після «Третьої ракети» він уже не змінювався, що його «п'ядь землі», з якої він почав, і звідки не рушив
