Піти й не повернутися - Василь Биков

вона — вилита мати, що і вдача у неї вся материна. Зоська слухала й не знала, чи справді це так, зате думала часом, що свою доброту і чуйність певно взяла від матері. Тому вона часто сердилася на себе, бо час менше за все пов'язувався з тими рисами, які дехто сприймав за слабість тоді, як скрізь потрібна була сила. Кожного разу їй був неприємний сам вигляд людини, явно недоброї, зашкарублої в злобі та ненависті, й вона відчувала, що краще бути доброю. Отже, бути справедливою.

… Потім крізь сон вона вловила чиюсь тиху розмову поруч, але там чути інші голоси, нібито чоловічі, і до її свідомості діходить тривожне слово «лікар». Вона здогадується, що це означає, і хоче сказати, що не треба її везти до лікаря, їй неприємний лікар з дитинства, бо він — людина з іншого, невідомого їй світу, і з ним пов'язані нові, малоприємні для неї переживання. Щоправда, зараз у неї інші, але не менш важливі причини не кликати лікаря, однак у неї не вистачає сили сказати про це, й вона тихенько розпачливо стогне.

— Попий молочка, дівчинко. Попий тепленького…

— Ну чого ти причепилася до неї з молочком? Бачиш, не може! — гуде строго чоловічий голос, в якому Зосьці вчувають ся знайомі нотки, і вона вся напружується. А втім, ні, це не батько…

Батька вона менше любила, мабуть, тому, що він дуже був суворий, мовчазний і деколи круто поводився з мамою. Однак у ранньому далекому дитинстві Зосьці, може, більше за всіх подобався саме батько, особливо в рідкісні для нього хвилини відпочинку, коли він був вільний від роботи і мав змогу розважитися з дітьми. З якихось глибоких куточків пам'яті постає давній далекий день напередодні зеленої неділі на початку літа, напівзаросла моріжком дорога в теплому м'якому пилу за селом, і вони із сестрою біжать поруч із батьком. Виставленою рукою вбік Зоська веде по лоскітних стеблинах густої стіни жита, зганяючи звідти метеликів, що посідали на ніч, в ясному погожому небі швидко літають ластівки, і за батьком пливе у повітрі гіркуватий аромат березового пруття, цілий оберемок якого вони наламали в лісі. Дома на них чекав передсвятковий затишок у хаті, свіжовимита мамою підлога була густо заслана духмяною лепехою, вони одразу почали прикрашати хату березнячком і густо повтикали його всюди, де тільки могла триматися хоча б найменша гілочка. Всю ніч у хаті стояли дивовижні пахощі лугу і лісу. Зосьці снилися золоті сни, і все її дитинство було привабною надією на велике і швидке щастя.

… Вона знову відчуває себе в полоні знайомої з дитинства хворобливо-солодкої слабості, коли хочеться лише спокою, тиші й забуття, тому що в тілі — страждання і біль. І водночас вона в полоні спокійної байдужості до себе і власної долі, яка тепер од неї не залежить.

Потім вона помічає, що розмірено погойдується і пливе, пливе кудись, ніби уві сні. Проте сон не приходить, це вже дійсність. Зоська бачить кудлатий краєчок накинутого на неї кожушка й далі — яскраву блакить світанкового неба. Розмірене погойдування несе й несе її ніби на хвилях, і їй навіть приємно від цього руху в невідоме. Не зразу вона здогадалася, що її везуть польовою санною дорогою, і не може запитати куди, але й не тривожиться. Видно, так треба.

Вона лише хоче зрозуміти, хто з нею. Відчувається чиясь присутність поруч, напевно, він править конем, але хто це? Їй тільки б глянути на свого рятівника, й усе! Про Антона вона вже не думає — щоб він пропав, убивця! Головне, вона врятована, дасть бог — очуняє, і тоді вона з ним розквитається. Вона гляне в підлі його очі, ще він стане на коліна перед нею.

— Не-не, ворушися, люба…

Та це все та ж знайома їй тітонька, що напувала її молочком, і Зоська вгамовується, стає спокійнішою, вона звикла вже до її голосу, схожого на материн. Невисловлена вдячність щемливим смутком стискує щось усередині, і з Зосьчиних очей покотилися по щоках дві лоскітливі холодні сльозинки.

— Нічого, дівчинко, все буде гаразд. Переховаємо тебе в надійному місці, як-небудь, дасть бог, очунясш. Молода ще, жити будеш, діток народиш. Не вік же цій проклятій війні тривати, — як зі свіжого джерельця влітку опівдні, підбадьорливо звучить поруч.

Зоська заспокоюється під теплим кожушком і думає: а може, й правда — найстрашніше вже минуло, і вона якось викарабкається зі своєї біди.

1978

УРОКИ ПАМ'ЯТІ (Післяслово)

О юносте легка моя!.. Це я не про юність Василя Бикова. Юність його покоління, що обірвалася на світанку 22 червня 1941 року, не була легкою. Це я про свою літературну юність, пам'ятну і дорогу мені відкриттям Василя Бикова. Через багато літ виявилося, що воно цінніше і значущіше від інших відкриттів тієї давноминулої пори.

Добре пам'ятаю, коли і як це сталося. Наприкінці лютого 1962 року, в Мінську. Вдень було засідання пленуму правління Спілки письменників республіки, а вночі в готелі я читав верстку повісті «Третя ракета», що мала вийти у березневому номері «Дружбы народов». До цього я вже чимало чув про Василя Бикова, гродненського журналіста і перспективного, як відзначалося в оглядах і доповідях, письменника, але, майже не читаючи тоді по-білоруськи, ще не знав його повістей «Журавлиний крик» (1959) та «Зрада» (1960, пізніше, в перекладі російською мовою, — «Фронтова сторінка»). Тим більше зацікавила мене «Третя ракета» (1961) — третя з написаних і перша перекладена російською мовою повість Василя Бикова.

Прочитавши її одним духом, я умовив вранці автора подарувати верстку. У Москві повість одразу прочитав Г. М. Корабельников, який тоді завідував відділом літератури народів СРСР «Литературной газеты», услід за ним — тодішній член її редколегії Юрій Бондарев, а вже від