Війни художників - Станіслав Стеценко

— Як ви оцінюєте його інтелект?

— Він чудовий оратор, я б сказав, фантастичний оратор, оратор від бога, він гіпнотизує своїм голосом, своїми жестами. Аудиторія дивиться на нього з відкритими ротами. Хоча, в принципі, його промови досить одноманітні, він розповідає історію свого життя: «У 19 році я вирішив стати політиком». Далі малює грандіозні плани для німецької нації й закінчує, як правило, фразою: «Я ніколи не здамся!» Він у це вірив завжди. Він у це вірить і тепер.

Усе, про що я говорю, відомо мені здебільшого з чуток, або є моїми власними висновками, — Кузеля розвів руками. — Тож про повну вірогідність, самі розумієте, не йдеться.

— Ваша інформація дуже важлива, професоре.

— Дякую. Ми з вами, звісно, не зупинимо Гітлера і не врятуємо Україну, але, можливо, зробимо хоч невеликий крок до її порятунку.

— До порятунку?

— Так.

Очі у професора стали злими.

— Ніхто не врятує Україну — ні Гітлер, ні Черчилль! Вони будуть торгувати нею, як дівкою на ринку невільників, як Чехією — ніби ковбасою чи сиром! Ось чим усе закінчиться! Сталін — диктатор! Але Україна в СРСР має свої кордони і навіть свій уряд. І може, колись… Можливо, через багато десятків років, як кажуть, без надії, але сподіваюсь. У складі Великої Німеччини Україна не буде навіть протекторатом, — обличчя професора налилося кров’ю і побагровіло. — Але ми не з тих, хто відступає! Війна з Радами не за горами, і в умовах суперництва двох наддержав маленька країна може вижити.

Кузеля швидко підвівся, але швидко й сів.

— Гущенко, я б радив Сталіну не втрачати жодного дня. І ось іще що — прослідкуйте за тоном статей доктора Геббельса. Вже другий тиждень він захлинається любов’ю до СРСР і розповідає, що от-от німці висадяться в Англії. Але висадкою і не пахне.

— Але як же так, адже жодних публічних натяків на можливий напад немає?

— Пане Гущенко, я думаю, що обговорення нападу поки що проходить в дуже вузькому колі — Ґерінг, Гіммлер, Борман, Геббельс. Можливо — Гейдріх. Свої висновки я роблю, судячи з поведінки нашого куратора доктора Геббельса. Наказ поновити роботи по розмовниках і картах він віддав буквально три тижні тому. Прощавайте. Висновки зробите самі.

Гущенко залишився сидіти, малюючи в уяві колони танків Гудеріана, що сунуть через засіяні хлібами українські поля.

24 червня 1940 року, 12 год. 55 хв.

Берлін

Автомобільна радіостанція — чудо техніки, яке щойно надійшло на озброєння гестапо, тихо загуділа, і гауптштурмфюрер Краузе взяв чорну ебонітову слухавку.

— 21-й, я 1-й, що нового? — запитала слухавка.

Радіо досить інтенсивно вводилося як у частини вермахту, так і в поліцію й гестапо. Уже в сороковому році рації стояли на більшості танків Гудеріана. Це давало можливість супероперативно керувати броньованою армадою. Радіо не було на танках французів, і це звело їхню численну перевагу нанівець. Радіо в автомобілях гестапо з’явилося раніше, ніж на танках вермахту.

— Нічого нового, — відповів гаупштурмфюрер Краузе. — Крім того, що в машині скажена спека. Ніби в Африці. Може, нам можна зупинитися десь у тіні й вийти покурити?

Автомобіль повільно їхав вулицею, і крізь запилене вітрове скло в салон немилосердно світило весняне сонце.

— Ваше самопочуття мене не обходить, — відповів Перший. — Покидати автомобіль забороняю.

Краузе знав, що Перший — це оберштурмбанфюрер Шольц, який сьогодні курує нагляд за художником.

— Якісь сліди художника знайшли?

— Які можуть бути сліди? Як можна знайти людину серед кількох мільйонів берлінців? — нервово, запитанням на запитання відповів Краузе.

— Не треба було губити його. Я подам на вас рапорт.

— Рапорт… Він то забігав у метро, то вибігав з нього. Забігав у трамвай і знову ховався в метро. Для того, щоб його втримати, потрібно вдвічі більше людей.

— Продовжуйте пошуки — кінець зв’язку, — сказала слухавка.

— «Не треба було губити», — пробурчав Краузе, кладучи слухавку. — Якби ще я міг ганяти машиною по метро, то, можливо, ми його й не загубили б. Завжди знав, що Шольц — цілковитий кретин із яким ніколи ні про що не можна домовитися. Канцелярський пацюк!

Автомобіль, за кермом якого був Краузе, а поряд сидів Браун, повернув на Фрідріхштрасе. Браун опустив скло, висунувся і плюнув на бруківку. Сказав Брауну:

— Після ерзац-кави, здається, почали продавати ерзац-шнапс. Учора на дні народження у Діца ковтнув якоїсь гидоти… Я впевнений, що це катання містом — даремна трата часу. Хоч у пошуках і бере участь три автівки і, як мінімум, десять агентів, але шукати певну людину в Берліні — це все одно, що голку в копиці сіна.

— Упевнений, що він десь із цією своєю шльондрою. Тією грудастою, яку зазвичай тягає із собою скрізь. Прохолоджується у якомусь готелі. А ми тут душимося у скажену спеку, — голос Краузе звучав невдоволено. Він щоп’ять хвилин діставав хустинку і витирав нею піт, що заливав чоло.

Без надії на успіх вони повільно їхали вулицею, зазираючи в кожне кафе, у відчинені вікна будинків. Зважаючи на денну пору, коли більшість берлінців була на роботі, пішоходів було дуже мало. Вони об’їжджали автомобілі таксистів, що безнадійно чекали пасажирів, які будуть їхати у «державних справах». Час од часу їхні погляди зустрічалися зі здивованим поглядом якоїсь старенької чи старого за заґратованими вікнами першого поверху.

Краузе так проїхав чотири квартали. Повернув у провулок і виїхав на паралельну вулицю. Художника ніде не було.

— Давай я поведу, — запропонував Браун, — а ти відпочинь.

— Ти добра душа, — Краузе зупинився, черкнувши