Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ні, не скажу. Давайте пити, мабуть, я зовсім не розуміюся на політиці. І на тому, що добре, а що погано в цьому світі. Але розповідайте далі, що там відбувається…

— Кейтель назвав фюрера найбільшим полководцем усіх часів і народів. І справді, в цій перемозі є щось фантастичне. Німецькі війська діяли проти всіх правил! Німеччина у захваті! — торжествував Гофман. — Ніхто не очікував нічого подібного. Серед військових більше ніхто не сумнівається у генії фюрера!

Гофман знову наповнив склянки. Устав, зі склянкою в руці підійшов до вікна. У напрямку центру сунув величезний натовп.

— Гер Гущенко, ідіть сюди.

— Що там відбувається? — Гущенко став поруч.

— Мітинг і святковий парад. Давайте вип’ємо за братство Німеччини й СРСР! Разом ми непереможні! Завтра Англія впаде нам під ноги, як гнилий плід. А потім прийде черга Америки! Ми — Росія і Німеччина — будемо володіти світом! Упевнений, що і СРСР, і Німеччина, як у вас там кажуть — два чоботи — пара і йдуть в одному напрямку — світ має належати сильним.

Гущенко похитав головою:

— Я не знаю, чи буде сенс у такому двополярному світі. Хоча…

— Досить нам філософствувати, гер Гущенко! Я запрошую вас на святковий парад! Давайте разом подивимося, як твориться історія! — Гофман говорив так захоплено, ніби саме він верховний творець цієї історії або принаймні одним із перших приклав до цього руку.

Вони допили шампанське і за півгодини вже стояли у величезному натовпі на Алеї Перемоги. Берлін традиційно був убраний в націонал-соціалістичні червоно-білі кольори, траплялися, правда, й триколори — німецькі державні стяги. На площі метрів за сто від них, відділений вируючим натовпом, Гітлер стояв на трибуні у простому, ледь не солдатського сукна, френчі. Зате навколо свита вся виблискувала золотом нагород й аксельбантів. Здавалося, цей блиск орденів потрібен лише для того, щоб підкреслити простоту і скромність фюрера.

Грав величезний оркестр. Усі роди військ ішли маршем перед трибуною. Вони опускали перед фюрером прапори. Важко було розрізнити вираз його обличчя. Але Гущенкові здалося, що воно сяяло посмішкою. Час од часу фюрер підіймав праву руку в вітальному жесті.

Раптом усі підвели голови: над натовпом з ревінням промчала ескадрилья винищувачів. Вони тримали стрій у вигляді величезного хреста.

Марш тривав близько двох годин. Нарешті фюрер спустився з трибуни і сів у відкритий автомобіль. Коли він проїжджав крізь натовп, шум переростав в екзальтоване ревище, й тисячі рук тягнулися до нього. Піднімали маленьких дітей догори, аби вони побачили живого напівбога і напівбог торкнувся їх якщо не рукою, то хоч поглядом. Виття хвилею супроводжувало автомобіль фюрера і його ескорт.

— Що ви скажете? — перекрикуючи рев натовпу, запитав сяючий Гофман, киваючи у напрямку, в якому зникли машини ескорту. — Берлінці шаленіють від свого улюбленого фюрера! Натовп готовий віддати за свого кумира життя!

— Це безумство! — прокричав у відповідь Гущенко. — Скажу, що в Москві регулярно відбуваються паради. Але щоб так… Ніколи не бачив нічого подібного!

Вони ледве вибралися з натовпу і пішли у напрямку Кайзердам — єдиної вулиці, куди можна було вийти із центру. Всі інші були перекриті кордонами — шеренгами солдатів у чорних мундирах і сталевих шоломах.

— Де зазвичай стоїть Сталін під час маніфестації? — запитав Гофман.

— На трибуні мавзолею Леніна на Красній площі, — відповів Гущенко.

— І лозунги схожі?

— Сталін не закликає до побудови тисячолітньої імперії німецької раси і перемоги націонал-соціалізму в Європі.

— Цікаво! Все це надзвичайно цікаво! Гущенко, якщо і справді, як автор майбутньої книги, маєте бажання глибше зрозуміти геній фюрера, то я спробую дістати для вас запрошення на грандіозний прийом з приводу нашої перемоги. У «Кроль-опері» перед елітою німецької нації виступить сам фюрер.

Соціалізм — це вчення про те, як слід піклуватися про загальне благо. Комунізм — це не соціалізм. Марксизм — це не соціалізм. Марксисти вкрали це поняття і спотворили його зміст. Я вирву соціалізм з рук «соціалістів». Соціалізм — стародавня арійська, німецька традиція.

Адольф Гітлер. Із застільних розмов

24 червня 1940 року, 18 год. 55 хв.

Берлін

По розкішному холу «Кроль-опери» дефілював натовп, виблискуючи погонами, нашивками й орденами. Між стінами колихалися сотні голосів. У малому залі демонструвалася кінохроніка — Тріумфальна арка, Ейфелева вежа, стрій німецьких солдатів. У Комп’єнському лісі біля історичного вагона маршала Фоша фюрер на радощах ледь не пішов у танок, ляскаючи себе долонями по стегнах. Кілька десятків глядачів, що стояли перед екраном, почали аплодувати.

«Тут, — говорить диктор, — 11 листопада 1918 року була підписана капітуляція Німеччини. Тепер 21 червня Німеччина Адольфа Гітлера примусила підписати акт капітуляції Францію».

Гофман і Гущенко через натовп ледь протиснулися до зали.

— Можна сідати на будь-які вільні місця, — сказав Гофман. — Хоча б ось тут.

Вони сіли майже в центрі зали.

— Зверніть увагу на того опецькуватого поважного пана в мундирі — групенфюрера, який сідає у першому ряду, — Гофман нахилився Гущенкові до вуха. — То Макс Аман, він був фельдфебелем у фюрера під час Першої світової. Гітлер не забуває колишніх друзів. Тепер він власник видавництва «Eher Verlag», що контролює найбільші газети рейху. Він казково багата людина. У нього п’ятеро дітей і двадцятирічна коханка. Це він запропонував фюреру назвати книгу — «Майн кампф» — «Моя боротьба». Спочатку фюрер хотів назвати цю книгу «Чотири роки боротьби проти брехні, глупства і боягузтва».

— Цікавий тип, — кивнув Гущенко, споглядаючи, як поважний пан усівся в першому ряду. Він намагався закарбовувати всю інформацію про бонз рейху, яку повідомляв йому Гофман. — «Моя боротьба» — і справді звучить