Війни художників - Станіслав Стеценко

— Шпеєр, ці парадні сходи найпрекрасніші у світі. Уявляєте, як це виглядає, коли ними піднімаються дами у розкішних туалетах?

У залі вигукнув:

— Чудово, тут має бути прекрасна акустика. Шпеєр, ми повинні побудувати кращі зали! У Лінці і в Мюнхені.

— Це буде коштувати 100 мільйонів марок, мій фюрере, — зауважив Шпеєр.

— Дрібниці, — відмахнувся Гітлер. — Ціна лінкора, який може піти під воду за лічені хвилини. А такі будови, як ця опера, звеличать рейх у віках! Німці повинні зрозуміти, що нація в цілому і кожен німець, зокрема, стоять вище будь-якої іншої нації!

«Звеличать не тільки рейх, а і його фюрера», — подумав Шпеєр, але, звісно, вголос цього не сказав. Він давно зрозумів, що пристрасть до гігантоманії, величезних стадіонів, палаців, широких вулиць — це спроба залишити про себе пам’ять на сотні, а може, й тисячі років.

Незважаючи на чисельний супровід, він звертався лише до Шпеєра, мабуть, вважаючи його єдиним, хто може розділити його захоплення. Говорив і говорив, сипав архітектурними й художніми термінами, вказуючи то на фігуру під стелею, то на картину на стіні.

Свита штовхалася, намагаючись стати якомога ближче до фюрера — нового володаря Європи, аби не пропустити його жодного слова чи жесту чи потрапити в об’єктив фотоапарата.

Сивий чоловік, очевидно, адміністратор — спробував щось розповідати, але Гітлер не дуже ввічливо обірвав його і заявив, що він усе тут чудово вивчив за книгами і буде гідом сам.

«Гранд-опера» вражала своєю пишністю. Всі люстри були увімкнені, ніби от-от мала початися вистава. Підлога виблискувала під ногами. Раптом Гітлер зауважив сивому, що в кутку головного залу немає виходу в інше приміщення.

— Те приміщення зруйнували кілька років тому. Під час перебудови, — здивовано відповів адміністратор. — Вихід заклали цеглою.

— От бачите, як я тут усе знаю! — радісно похизувався Гітлер.

Уже на виході він наказав своєму ад’ютантові Брюкнеру дати старому стомаркову купюру — чималі на той час гроші. Але старий рішуче відмовився. Сказав, що лише виконує свою роботу. Гітлер озирнувся на старого, потім повернувся до Брюкнера:

— Бачите, Брюкнер, він не хоче брати гроші від загарбників. Нічого, впевнений, що скоро його думка зміниться. Французи мають зрозуміти, що німецький порядок буде їм лише на користь.

Далі кортеж промчав через Єлісейські Поля до Ейфелевої вежі. На її верхівці вже майорів величезний червоний прапор зі свастикою.

Гітлер поцікавився, чи можна подивитися на Париж з висоти вежі.

— На жаль, нагору піднятися не можна, ліфт не працює, мій фюрере, — сказав керівник охоронного підрозділу. — Хоча кажуть, що вчора ще працював. Можливо, хтось його спеціально зіпсував. Ми проводимо розслідування.

Гітлер стенув плечима і з виглядом ображеної людини, щирих прагнень якої не розуміють, сказав:

— Кляті поїдачі жаб! Вони все ж вважають нас окупантами! Хоча ми фактично звільнили їх від буржуазного ладу, який вичавлював з них усі соки! Вони отримають роботу і достойну зарплатню! Ми ж реально окупували північ і прибережну смугу на заході. Хоча могли захопити всю Францію! Кляті, невдячні поїдачі жаб! Чому так порожньо на вулицях? — запитав він у керівника охорони. — О шостій берлінці вже на ногах.

— Більшість мешканців покинула Париж, — пояснив той. — Вони боялися, що можуть бути серйозні бої.

— Які бої? Жабоїди і не спробували дати відсіч німецькій армії, — із презирством зауважив фюрер.

— Мій фюрере, дозвольте сфотографувати вас на тлі башти, — сказав ад’ютант Брюкнер, налаштовуючи свою фотокамеру — американське чудо техніки, місяць тому привезене з-за океану.

Гітлер з неприхованим задоволенням кивнув. Подумав: це фото увійде в історію.

— Шпеєр, ставайте поряд.

Гітлер дозволив зробити кілька знімків, гордовито відкидаючи голову назад і розпрямивши плечі. Це була поза переможця. Фото мало обійти всі газети світу й потрапити в усі європейські шкільні посібники. Ось із цього починається нова європейська ера, про це будуть читати європейські школярі. Адольф Гітлер створив Нову Німеччину, а потім створить і Нову Європу! Він — батько і творець нового європейського порядку!

— Куди далі, мій фюрере? — запитав ад’ютант Брюкнер.

Гітлер, очі якого блищали, а на губах блукала ледь помітна посмішка, навіщось попросив бінокль. Його кинулися шукати Брюкнер і ще кілька осіб. Бінокля не знайшли. Гітлер скорчив невдоволену гримасу у бік Брюкнера:

— Брюкнер, я про все повинен думати сам?

Уже на ходу з виглядом людини, яка цінує кожну свою мить, махнув рукою. Сказав:

— Далі візит до найуславленішого француза.

Усі кинулися до автомобілів.

— Відгадайте, Шпеєр, куди ми поїдемо далі? — Гітлер через плече кинув поглядом на архітектора, що сів на заднє сидіння автівки.

— До Будинку інвалідів, мій фюрере, — відповів той. Він добре знав, кого Гітлер вважав найуславленішим французом. Головним місцем його бліц-візиту, звісно, була гробниця Наполеона.

Біля входу до Будинку інвалідів не було жодної людини, лише стояло кілька старовинних гармат.

— Колись із них стріляли на честь тріумфів французької зброї. А востаннє — 11 листопада 1918 року на честь капітуляції Німеччини, — зауважив фюрер. — Брюкнер, дайте вказівку, щоб ці гармати вивезли до Берліна. Німецький народ достойний мати в столиці такі реліквії. І знайдіть когось, хто розповість нам про це.

Десь знайшли якогось старенького, що відрекомендувався штатним істориком Будинку інвалідів і погодився виконати місію гіда. Перекладав Шпеєр, який непогано володів французькою.

— Що це за площа? — запитав старого фюрер, обводячи стеком двір.

— Це почесний двір, де для інвалідів влаштовували огляди військових підрозділів, — повільно, ніби обдумуючи кожне слово, відповів старий.

— А церква й зараз працює? — не дивлячись на нього, запитав Гітлер. Його погляд