Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
— Кому це?
— Україні.
— Україна ж присягала нам! — бундючно покрикнув государ.
— І Україна, і Москва — обидві… одна одній… як дві сестри… обидві присягали перед Богом, царю! — зривистим голосом тихо відмовив Омелько. — А Бога гнівити не тра!
Та государ на цю пересторогу не озвався й словом.
Озвався тільки краєм серця. Схилив красиву голову, трохи впокорений (бо свідків непоштивної розмови не було ж!), по-людському, а не по-царському впокорений — розумною, хоч і не вельми дипломатичною та обачливою наполегливістю посланця України. Вінценосець ще трохи помовчав, а потім роздумливо мовив:
— Нехай так… присягали! Але що ж там у вас діється після нашої святої присяги? Що діється? Що?
— Я вже казав: цебенить кров народу!
— Про братню кров нам слухать прикро! — шалено натискуючи на всі «р-р-р-р», гарикнув цар і смикнув себе за цупкий та височенний комір, обшитий перлами, рвонув за груди, одірвав один із тих великих ґудзів щирозлотних, що їх він досі в соборі не важився навіть розстебнути, і раптово, без ніякого переходу від спалаху сліпої люті до притаманної йому голубиної кротості, притінивши віями світлі очі, лагідно мовив: — Увесь наш хор стоятиме на лівому криласі. А ти… ти, голубе, співатимеш на правому. Один! Щоб усі тебе зріли: ясні очі государеві, бояри, дворяни, посли і заморськії гості…
— На Вкраїні ж — війна! — тихим зойком вирвалось у молодого козака.
— Війною відають прикази нашої держави: збройовий, пушкарський, рейтарський, великої казни! — чітко промовив государ і знов, без ніякого переходу, знов забалакав лагідно, бо в душі йому звучало та й звучало, повершуючи інші почуття, володіючи нині всім єством государевим, бриніло прекрасне й дотепер нечуване диво, бриніло Омельковим голосом: «Иже херувими, тайно образующе…» — і він, уже в которий раз, знову заговорив про те, чим жила сьогодні високочуйна государева душа: — Співатимеш на тезоіменитство наше. В двонадесяті свята. Й щонеділі…
29
— Прочитайте ж листа, ваша величність! — знову вклякаючи й повторюючи думи та мислі сивоголового гуцула, вітця Ігнатія Романюка, одчайдушно заволав Омелян. — Україна там спливає кров’ю в боротьбі супроти папства, проти унії, проти католицької церкви, котра все нахабніше гарбає, що тільки може, бо прибутки Ватикану вельми скоротила церковна реформація в усіх краях Європи, і в римського престолу є надія: якщо унія міцніше вкорениться на Вкраїні та в Білій Русі, вона пошестю перейде звідти й до Москви…
— Тому не бути! — скрикнув цар.
— Та й до волохів…
— Не допустимо!
— Навіть до греків, найясніший царю! Ти ось кажеш: «Не допустимо!» А на Вкраїні минувся той час, коли посланцям Рима веліли діяти якнайпотаємніше, бо вже зайшла війна одверта, бо ллється кров народу нашого, бо простий люд не хоче йти в неволю до католиків… Повстання за повстанням потрясають захід України, і впровадження унії, як те вже добре зрозуміли в Римі, стає справою тяжкою й небезпечною, ваша царська величність. За православну віру на Вкраїні ллється кров, а ти тут, государю…
— Ми дбаємо, — сердито мовив цар, — щоб душевредна пакость унії й католицизму… щоб по Великій Русі вона не ширилась! У нас до всього католицького — відраза й недовір’я. Є на Москві три лютеранські храми, два кальвіністські, дві мечеті навіть, а латинського храму нема ж? Нема! От завтра, може, прийдеш ти до Грановитої палати, побачиш там, біля престолу нашого, велику золоту помийницю… побачиш там, як государ всія Русі — після прийому послів католицьких, зневажаючи їх, привселюдно вмиває руки, щойно ціловані поляками, французами, іспанцями чи італійцями. І кожен знає, що послам і гостям чужодальнім римських попів возити з собою до Москви ми, великий государ, ми заказали під страхом покари на горло! Ну? А ти смієш казати, холопе…
— Скарай мене, царю, а листа прочитай!.. На Вкраїні ллється кров мого народу, що боронить зараз не тільки себе, а й Росію, а ти тут бавишся, ганяючи диявола, безкарно зневажаючи послів, гостей, чужих попів, великий государю! — і знову впав навколішки: — Читай листа!
— Самому цареві читати — негоже! — поморщився великий государ. — Перекажи нам…
Омелько Глек, знову вставши з колін, розповідав самодержцеві про самозваного гетьмана: як той, зрадивши його царську величність, не до Москви, а до Рима вже прагне, проклятущий шляхтич, як хоче православне християнство видати в неволю бусурманам, католикам та іудеям, як грабує підвладних, — і посланець Мирослава говорив так запально та щиро, що государ наче вже й вірив його словам. Та все-таки перестеріг:
— Якщо все це — неправда… — і цар лиховісно замовк і так недобре глипнув на молодого зайду, що Арінушка не вперше сторопіла і, необережно торкнувшись своїх дитячих груденят, знов мимохідь згадала про колюче терня троянди.
— Самі ж ви добре знаєте, пресвітлий царю: все це є правда, — немовби наскрізь добачаючи государеві мислі, сумно похилив голову Омелян.
— Знаємо… — здивувався володар всія Русі. І раптом, наче солома зайнялась, розгнівився на невірного гетьмана: — Він тисячу разів писав мені: «Вірний раб, до послуг»! «Сам Всевишній Творець нехай, бач, буде месником, — брехав твій гетьман, — коли переступлю присягу перед государем…» — і не повірили ми навіть воєводі нашому, що в Києві сидів. Не повірили й послам Запорожжя. А ті, бач, казали нам: «Не хочемо в гетьмани Однокрила, не віримо йому, бо шляхтич є і нам добра не зичить!» Ми тих послів скарали всіх… на смерть!
Вінценосець задумався.
— Тепер-от — знову… ти! — сказав він спантеличено. — Що ж нам чинити… з тобою?
— Скарайте, — сяйнув очима Омелян, знов чомусь подумавши про сивого гуцула, з яким він навіть не встиг до пуття познайомитись.
— За що ж тебе карати? — зачудовано спитав государ.
— Як і тих запорозьких послів… за голу правду! — І голос Омелькові задзвенів, аж наче співонув, і прекраснодушному цареві вп’ять на гадку спала «Херувимська».
І знову самодержець зовсім інакшим голосом, з кротістю царя Давида мовив:
— З благовоління царського — за добру службу нашій величності — з государевої казни ти матимеш на рік: рублів, гляди, дванадцять…
— Царю!
— Сорок соболів.
— Але ж…
— Щодня три кухлі пива.
— В рот не беру!
— Щодня три кварти меду. Зело хмільного!
— Терпіть не можу!
— Що день божий — три чарки горілки!
— Мало! — посміхнувся віддавши
