Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Благословив.

Сказав:

— Поки доплентаєш додому, не одна тисяча руських людей посуне за тобою на Вкраїну. Веди!

— Доведу, батеньку.

— То й з Богом!

Захеканий і стомлений, дід Корній зупинився.

Назнаменувавшися хрестом, Омелянова валка посунула далі.

Наче для благословення знявши вгору суху, зморшкувату правицю, старий Корній Шутов, щира московська душа, дивився Омелькові вслід.

Про що він думав, цей коваль?

Про що?.. Про синів своїх?.. Про Україну?

Обличчя йому сяяло, похмуре й виснажене, але світле, мов на тім образі ушаковського письма, котрий Омелько бачив у Кремлі, світловиде й людяне, мов на тій іконі, котру писав художник, як «изъявление крепости русского духа», як виявлення руського національного характеру, як «хвалы и славы бессмертие», — аж він увесь світився, цей московський дідок, Корній Шутов, і можна було пожаліти, що його в цю святу хвилину, самотнього на цій дорозі, що ніхто його зараз не бачить.

Не витираючи сліз, Корній Шутов дивився валці вслід, проводжаючи з Омельком на Вкраїну власних своїх синів.

Не озираючись, Омелько широким кроком поспішав додому, на Вкраїну, що чекала його повернення, поспішав до рідного міста, що десь там, либонь, стікало вже кров’ю, живучи любов’ю до рідного краю, війною й лихою своєю годиною.

Співав потиху Омелян нової пісні, якої й сам доти не чув, бо складалась вона оце зараз, коли гарячий вітер Москви задимав йому в спину, коли хутка хода робила й ту пісню хуткою, шпаркою, навальною, і він летів за нею, ведучи з Москви братню поміч рідній своїй Україні, — летів Омелько за бистрою піснею, летів, щоб не відстати від неї, летів, і співав та й співав, співав не так уже й тихо, і довколишній світ прислухався до нього, аж замовкли в подиві й пташки, а стрічні люди завмирали, зачаровані, і йшли за ним, і вже не вертались додому.

Прислýхавшись, нової пісні заводила вже й уся валка, що пливла та й пливла широченними просторами ясно-руського привілля.

Добрі люди поспішали за співаком, характерником і чаклуном, — швидко, швидше, ще швидше, щоб не відстати від пісні.

А попереду пісні летіли тривожні думки: на Вкраїну.

1958