Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
Та й цареві маленька московиточка не дуже довіряла.
Слихом слихала ж усякі страхи про мінливий та дражливий норов тишайшого, бо влада частенько псує навіть найкращих, найлагідніших, найсвітліших людей: цар не вогонь, а близь нього обпалишся.
30
— Горація ти, ми бачимо, знаєш, — не втрачаючи доброго настрою, з єхидною лагідністю зронив государ. — А от чемності тебе, либонь, не вчили!
— Вчила колись ненька покійна, — посміхнувся Омелян і, кивнувши на спідничку Арінущину, де зник государів перстень, ґречно вклонився: — Спасибі!
— Чий ти є холоп? — пойнятий якоюсь думкою, недобре примружившись, звістився государ.
— Я не холоп! — і Омелько Глек сердито засопів.
— Однаково — холоп! — знов полотніючи від раптового гніву, хутко заговорив государ. — Всі ви, всі — нашої царської величності холопи. Холопи й раби, «душой — Божьи, телом — государевы». Чолобитні бояр і служилих — як бувають підписані? «Ми, твои холопы…», понеже вся Росія — наші раби! І всіма владає божий страх!
— Хто лякає інших, — чемно посміхнувся Омелько, — той, видно, боїться сам! — І йому аж мурашки сипонули, співакові, по спині після такого зухвалого слова.
— Що ти сказав?! — зловісним пошептом спитав государ.
— Слова знов не мої, ваша величність, — скромно вклонився Омелько.
— Знов який-небудь латинник? — кепкуючи, посміхнувся володар.
— Атож! Клавдіан. Імператор.
— Перед нашою величчю бліднуть усі імператори Рима. А благоутробіє нашої величності, видне всім з висоти святоруського трону? А наша кротість? — лагідно питав государ. — А ревність до віри? А наше добре серце?! — І тишайшому навіть на думку не спадало, що доброта не завше буває ознакою розуму. — Серце государеве — в руці Господа, — провадив він далі, — бо плавильня — для срібла і горнило — для золота, а серця бере на спробунок сам Бог!
— Я Біблію читав колись, — посміхнувся чубатий бурлака.
— Читав, читав! — спалахнув государ. — Але ж на всенький світ відомо, як ми ласкаво жалуєм наших холопів!
— Еге ж, — покірливо погодився Омелько. — Цар ласкаво гладить, а бояри. скребуть!? — І мирославський зайда, розходившись, заговорив: — Із-за тину й цареві не видно, і ти ж того не знаєш, великий государю, що твої воєводи на Вкраїні занадто ретельні в стягненні податків, бо ж їх чимало прибуло туди, до нас, щоб набити собі черева та капшуки, а не тільки твою царську казну, — як те вони роблять і тут, на Русі. І мусив би ти знати, государю, що будь-які пани — чи то старшини козацтва нашого, чи то твої бояри — люди здебільша невірні: возлюбивши владування над людьми, забувши присягання перед царем і Богом, живуть вони задля власного черева й гузна, так, так, достеменно! Твої ж воєводи зараз іще й не забрали влади на Вкраїні на всю силу, а пани однокрилівці, магнати, багатії, вся українська й польська шляхта простих людей лякають і лякають: тільки-но цар і Москва вберуть вас у шори, то не можна ж буде, мовляв, ані козакам, ані міщанам, ані гречкосіям у чоботях і суконних жупанах ходити, в Сибір усіх позаганяють, холопами твоїми зроблять, царю! А твої ж бояри задля такої брехні багато приводів уже дали своїми здирствами та хамством! Так, так…
— А ваші дурні й вірять!
— Хто й не повірив-таки. А хто вже й до однокрилівців скоренько перейшов, злякавшись, у кормигу до панів та дуків скочив, що знову всім там заливають сала попід шкуру. Але ж сірома, чернь, поспільство України, всі тільки й чекають: хутчіш настав би край нашим панам, пресвітлий царю! Ось як… Прості й щирі люди вірять тобі… Москві… Росії! І ти подбай, щоб твої воєводи й бояри… — і Омелько Глек, співак, що вразив своїм талантом царя в саме серце, скориставшися з нагоди щасливої, зопалу став викладати, що думав…
…Про бундючних бояр і про стряпчих хапуг, котрі руки гріли на біді «царелюбивого російського народу», якого став боятись государ.
Про утиски і здирства, які чиняться йменням царя.
Про гірке життя простолюду російського: холодний та голодний — цареві не слуга.
Про все, що він здрів у Москві й по дорозі до неї…
…Там, дома, в Мирославі, по всій Україні жахтіли пожари, що могли б і не жерти добра, коли б московський цар не був такий благий до підступних недругів, що лижуть йому руки, коли б він менше довіряв своїм ближнім, котрі облудно запевняли самодержця, буцімто Русь не знає горя, бо ж государ, далекий від людей, бува, бач, далеко й від правди…
…Там, на Вкраїні, скрізь юшила кров, і очі сіроми линяли від сліз. Але й тут, круг Москви, знала голота, почім ківш лиха, і зіниці Росії зблякали так само, як і очі Вкраїни, і кров москалів точили прещедро не тільки чужі, а й свої ж, росіяни, ті, хто вигоду ставив над совістю, хто капшука набивав собі потом і кров’ю голоти, хто зараз не хотів Омеляна пускати з листом перед світлі очі царя…
Поклавши перед царем на аналої досить-таки пожмаканий сувоїк мирославського письма, Омелечко, думкою собі на допомогу того мудрого гуцула закликаючи, тихо й покірливо заговорив:
— Великий государю! За гірке слово ти повелиш мене скарать на горло… це я знаю. Знаю й те, що над цілою Руссю — вас тільки двоє: Бог і ти! Але ж я вірю: Господь не попустить, щоб це послання, кров’ю нашою писане, лишилося лежати ось тут, бо в нім ще тісніше сплелися доля України з долею Москви. Ти візьмеш листа мирославців не тільки до рук, а й близенько до монаршого серця, яке, ти казав, є в Господній руці… — І Омелян упав до ніг, бо таку вже він службу справляв перед царем, службу посла народу. Підвівшися, з тихою гідністю мовив: — Ну, а тепер… карай!
Та, причмелений зливою правди, вінценосець йому не відповів, не мігши здобутись на слово.
Не ворухнувся навіть.
Аж очі заплющив.
Тільки й того, що захрускав суглобами пальців та застукав об камінну підлогу гострим носком цяцькованого самоцвітами сап’янця.
Ніхто ж, ніхто й ніколи не сказав його величності ні слова об тім, як живеться російській сіромі, бо на Москві, як і в цілому світі, за голу правду необачні накладали головами: від тієї пори, коли, доконуючи волю навіженого патріарха, повиганяв государ із кремлівських палат придворних дурнів, скоморохів, блазнів, котрі
