Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Хлопець рушив за ним, і йшов він так поважно та величаво, що, на нього дивлячись, бояри й інші царедворці вже не бачили й жупана латаного, вже й забули, що перед ними тільки приблудний холоп, бо він так ловко вдав шляхтича, людину, що виступає в великопанських шатах, зігравши в своїй скромній одежині якогось вельможу або чийогось великого посла, бо ж недарма він був рідним братом найвидатнішого лицедія тих часів Тимоша Юренка-Прудивуса.

Ретельні ринди, бачивши притлумлений гнів государя, вже й штриконули б добре парубка ззаду, проводжаючи його, але й на них справила враження велична статура співака, і цареві тілохранителі не зосмілились підганяти Омелька срібними бердишами, схожими на місячні серпи.

24

Всі були певні, що там, у церковній коморі, куди так поспішав государ, він притьмом звелить необачного співака схопити, скрутити, зламати, і всі дивувались тільки, чого це йде за тим хохлом якесь тутешнє дівчисько, маленька московиточка, котрій слід було б мерщій відсіль тікати.

Омелько хотів був з її чіпких пальчиків вирвати гарячу руку, щоб не втягти в халепу ні до чого не причетну Арінушку, але дівча трималось міцно, не маючи бажання кидати нерозумного друга в біді.

— Чого тобі? — спитав у дівчинки церковний служка в золотоглавному стихарі, шолудивий, старий, крихкотілий і, видно, жалісливий. Він був спробував не пустити Арінушку через поріг соборної комори, бо там, хоч і була ця ризниця не у вівтарі (куди жінкам вступати взагалі не можна), а коло порога церкви, досі нікого з жінок там не бачили, крім самої цариці. — Не смій сюди! — повторив стихарник.

— Ми — разом! — сердито писнула Аріна.

— Куди це разом? — здивувався той. — На шибеницю? Чи на плаху?

— Куди Бог пошле! — вся холодіючи, вперто рвонулась дівчинка і, не випускаючи руки Омеляна, що затримався біля дверей, шмигонула за ним через поріг невеличкого покою, де рядками висіли ризи та єпітрахилі, де на полицях золотом сяяли чаші, де митри вигравали перлами й діамантами, жаріли саккоси й трикірії, корогви й плащаниці, де важкими брилами лежали київського та московського друку Євангелія в пудових золотих оправах.

Але Арінушка всього того не побачила.

Припавши в кутку до аналоя, вона стурбовано зоріла на свого Омелечка.

На царя поглядала боязко: до царя дійти, голову нести! — і очиці її, такі колючкуваті, аж вони скидались на дрібні синьоцвітні будячки, то синішали, то голубішали, то аж трохи червоніли від напруги, від досади, від страху і ставали більші та більші, двома блакитними зорями розпросторюючись на все її рожеве личко.

— На коліна! — пошепки тюкнув на Омелька старий та сивий сакелларій, ризничий, сам падаючи ниць перед царем і, без ліку, б’ючи поклон за поклоном.

Ринди-тілохранителі дзвінко двигонули срібними бердишами, вже й бояри хапливо вступали до ризниці, щоб миттю вволити будь-яку волю государя, але тишайший повів тільки рукою, лише кивнув ретельним посіпакам: не чіпайте, мовляв, — і стрільці одійшли до дверей, навіть раденькі на цей раз, що їм не привелось хапати, тягти й лупцювати цього хлопця: вони ж бо чули зараз, як він співає, та й приступитись до нього, видно, було б страшно, так люто блимнув парубок на тих стрільців, наче їм по спині сипонуло приском, і знову тричі доземно вклонився цареві, вправно повторюючи церемоніал, бачений колись при венеційському дворі, додаючи до того й щось своє, українське, скрашуючи все те вродженою грацією степовика.

Тоді цар схвально кивнув Омелькові, а потім подав рукою знак, щоб ринди, стрільці й бояри вийшли геть.

Кивнув і старому сакелларієві, щоб вийшов звідси й той.

Червоні плями на лиці государя згасали, як гасне вечірня зоря: потроху.

Цар земний, здивований незбагненною сміливістю чубатого співака, хотів побалакати з хлопцем сам на сам, щоб можна було до якоїсь пори не вдаряти на його неповажливість, бо за кожне вольне слово, сказане цареві при свідках, володар всія Русі мусив би зухвальця знищити.

Коли всі вийшли, можновладець, не помічаючи Аріни, спитав у Омеляна:

— Чого такий сердитий?

Він кепкував.

Омелечко вклонився ще раз, але не відповів: він почував уже, що опинився в пастці.

А государ задумався.

25

Він чомусь пригадав, государ, як цієї весни вирвався на волю з клітки в царськім саду молодий уссурійський тигр, якимись там послами привезений цареві в подарунок.

Розгнівався великий государ на високопоставлених придворних холопів та й наказав хижака не вбивати, а зловити живцем і повернути його до клітки.

Скільки людей загинуло в Москві, поки ловили тигра, ніхто не лічив — п’ ятсот чи тисяча? — це й не цікавило нікого. А коли тигра зв’язали нарешті путами й тенетами, цар не велів його кидати в клітку, покіль він сам того звірюгу не помацає.

Цілісінький день просидів государ біля тигра, і мацав, і м’яв йому шкуру шорстку, живому й дужому, і вельми дивувався, що шаленіє тигр найдужче не від удару чоботом, не від зневаги, коли царська величність дмухала хижому звірові в ніс, а очі їх стрічались якнайближче, і дихання їхнє змішувалось, і волосся цареві ставало сторч, — звір лютував, ярився, пирхав, і ревів, і намагався вхопити зубами, але найдужче заревів і забився в надійних тенетах, скаженіючи, коли государ, тишайший, лагідно погладив тигра по спині, по голові, коли засміявся, добрий чоловік, від злої втіхи, від безкарності, від солодкого відчуття своєї влади над зв’язаним звіром.

Цар не міг забути очей, що горіли ярим золотом люті — майже впритул до його блакитних, він ще й досі пирхав од запаху дихання тигрового, досі тямив дрож, який пробивав його тіло, коли торкався до спини чи до хвоста знавіснілого від наруги звіра…

Лишившись сам на сам із Омеляном, він чомусь боявся й цього, хоч і був цей хохол надійно зв’язаним по руках і ногах, — боявся, боявся, бо ж Омелькові очі були зараз достоту схожі на ті — золотаві, вогнисті, недобрі…

Все те згадавши, цар-батюшка схотів був лагідно помацати й цього, червоного й спітнілого від напруги.

Цар посміхнувся, в очі заглядаючи.

І стиха мовив:

— Хоч лоба витер би! — І ласкаво спитав: — Чого такий сердитий?

— Попоспівали б ви в такій задусі, пане царю, — раптом посміхнувся парубок, і золотаві очі блиснули такою щирою, людською приязню, якої в своїх раболіпних, заляканих підданців цар іще ніколи й не бачив, і він аж одступив на крок, аж відсахнувся, поки Омелько, витягши з кишені чистий полотняний шмат, випраний малими руками Арінушки, заходився стирати з лоба піт.

Побачивши переляк государя, Омелян, не забуваючи, де він є,