Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Навряд чи ця неприязнь поширюється на вас,— сказав Джоліон.— Ви маєте подобатися французам.

— Це породжує свою незручність.

Джоліон кивнув головою.

— Ну, а поки я тут, дозвольте мені поводити вас по місту. Ми почнемо завтра. Запрошую вас пообідати в моєму улюбленому ресторані, а тоді підемо в оперету.

Відтоді почалися щоденні зустрічі.

Незабаром Джоліон збагнув, що для тих, хто прагне сповільнити розвиток любовного почуття, Париж перше і водночас останнє місце, де можна зберегти товариські стосунки з гарною жінкою. Ця щойно відкрита істина заволоділа його серцем, виспівуючи, наче пташка: «Elle est ton rêve! Elle est ton rêve!» [37] Часом такий стан здавався природним, часом смішним — тяжкий випадок пізньої любові. Суспільство вже раз зробило його вигнанцем, і відтоді він перестав зважати на умовну мораль; але думка про кохання, на яке вона не могла відповісти взаємністю — хіба може вона, коли він у такому віці?— навряд чи виходила за межі його підсвідомості. До того ж йому було дуже боляче згадувати про її змарноване, самотнє життя. Відчуваючи, що їй приємне його товариство і що вона щиро тішиться їхніми прогулянками, він намагався не зробити й не сказати нічого такого, що могло б зіпсувати цю втіху. Вона упивалася його дружбою, наче зів'яла рослина, яка жадібно вбирає в себе воду. Наскільки їм було відомо, ніхто, крім нього, не знав її адреси, в Парижі у неї не було знайомих, а в нього дуже мало, тож, здавалося, не було потреби дбати про обережність під час прогулянок, розмов, відвідин концертів, виставок, театрів, ресторанів, під час екскурсій до Версаля, Сен-Клу і навіть Фонтенбло. Час линув, наче на крилах,— так минув один із тих насичених яскравими барвами місяців, що не мають ані минулого, ані майбутнього. Те, що в юності переросло б у гарячу пристрасть, було тепер, мабуть, таким самим глибоким, але куди ніжнішим почуттям, до якого домішувалася безнадійність і рицарське обожнювання, що робили його схожим на почуття вірного друга й захисника,— воно затихало в його крові, принаймні поки вона була з ним, усміхнена й щаслива їхньою дружбою, і щодень вона здавалася йому вродливішою і духовно ближчою; її життєва філософія, вироблена більше почуттям, аніж розумом, на диво збігалася з його власною, іронічна недовірливість, потяг до краси, майже пристрасна співчутливість і толерантність сполучалися в ній з інстинктивною безкомпромісністю, котра йому, як чоловікові, була властива в меншій мірі. І протягом усього цього місяця, щодня бачачись з Айріні, він ні на мить не втрачав почуття, з яким ішов до неї першого дня,— почуття, що охоплює тебе перед улюбленим витвором мистецтва, якийсь майже абстрактний потяг. Що ж до майбутнього — цього невблаганного додатку сучасного,— то він уникав дивитися йому у вічі, боячись порушити свій безхмарний спокій; але він плекав задуми продовжити цей час у місцях іще прекрасніших, де світить гаряче сонце і де є стільки незвичайного й цікавого для ока і для пензля. Кінець настав швидко: двадцятого січня прийшла телеграма:

«ЗАПИСАВСЯ ДОБРОВОЛЬЦЕМ КАВАЛЕРІЙСЬКИЙ ПОЛК

АЖОЛЛІ»

Її принесли Джоліонові саме тоді, коли він зібрався в Лувр, де мав зустрітися з Айріні. Телеграма зразу повернула його до дійсності. Поки він утішався тут солодким лотосом, його син, для якого він повинен бути мудрим учителем і керівником, зробив цей великий крок, що загрожував йому небезпекою, труднощами, можливо, навіть смертю. Він був вражений до глибини душі, раптом усвідомивши, як міцно Айріні обкрутилася навколо коренів його єства. Опинившись під загрозою розлуки, зв'язок між ними — а це був справжній зв'язок — утратив свою абстрактність. Джоліон розумів, що спокійна втіха від їхніх зустрічей минула назавжди. Він побачив своє почуття таким, яким воно було насправді,— зрозумів, що це кохання. Може, воно й смішне, але таке реальне, що виявиться рано чи пізно. Однак тепер, йому здавалося, він не може, не повинен його виявляти. Новина про Джоллі невблаганно стала йому на перешкоді. Він пишався цим рішучим кроком; пишався своїм сином, що той іде в бій за свою батьківщину, бо на Джоліоновій симпатії до бурів теж позначився Чорний тиждень. Отже, кінець настав раніше за початок! Яке щастя, що він нічим не виказав себе!

Коли він зайшов у картинну галерею, вона стояла перед «Мадонною серед скель», елегантна, усміхнена, забувши про все на світі, крім картини. «Невже мені не судилося більше дивитися на неї?— подумав він.— Але це неприродно вона ж бо дозволяє мені дивитися на себе» Вона не помічала його, а він дивився на неї, намагаючись закарбувати в пам'яті її образ, заздрячи картині, яку вона так довго розглядала. Двічі вона повертала голову до дверей, і він подумав. «Це стосується мене!» Зрештою він підійшов.

— Подивіться,— сказав він.

Вона прочитала телеграму, і в неї вихопилося зітхання.

Це зітхання теж стосувалося до нього! Його становище справді було тяжке! Щоб не зрадити свого сина, він повинен потиснути їй руку й піти. Щоб не зрадити свого заповітного почуття, він повинен принаймні сказати їй про це почуття. Чи може вона зрозуміти, чи зрозуміє, чому він мовчить, втупившись у картину?

— Боюся, мені доведеться негайно виїхати додому,— зрештою сказав він.— Страшенно шкода, що всьому цьому кінець.

— Мені теж шкода; але, звичайно, вам треба їхати.

— Ну що ж,— мовив Джоліон, простягаючи руку.

Коли він зустрівся з нею поглядом, його затопила хвиля почуття.

— Таке життя!— сказав він.— Бережіть себе, моя люба!

Ноги його обважніли, і в нього було таке відчуття, наче мозок забороняє йому йти від неї.