Фортеця - Міша Селимович
І раптом я згадав! Із туману напівзабутих спогадів випливло серйозне обличчя студента Раміза і те, що він сказав серед похмурих хотинських мочарів. Я запам'ятав його слова й мимоволі повторив їх у найневідповідніший час.
Ну й гаразд, хай мені на здоров'я, злим людям на безголов'я!
Я ще відчував легке сп'яніння, від якого ноги не плутаються, але трохи плутаються думки. Вирішив пройтися вздовж Миляцької[8], щоб вивітрилася з мене горілка. Заради Тияни. Вона б сказала: «Ой, бійся бога, хіба тобі пити!» Наче з дитиною розмовляє. А ще я мав обдумати, як розповісти їй про те, що я сьогодні намолов. Я нічого від неї не приховую, мене мучить, якщо я їй чогось не скажу, та й марно було б критися. Все одно вона відчує переміну в мені, навіть найнепомітнішу. Відчує й тоді, коли я скажу неправду, бодай і маленьку. Через те я все розповім їй, хоча й почуваю себе погано. «Отже, прославився», — скаже вона. Що я відповім? Що Зафранія пошив мене в дурні? Що я навмисне все сказав, бо мені це не давало спокою? Що я був п'яний і не знав, що кажу? Де правда? Чи все правда, скрізь потроху?
Усе, що я сказав, правильне, я й справді так думаю, але говорити цього не слід було. Я й сам не дістав задоволення — залишилося почуття сорому, а інші від моїх слів не стануть думати інакше, ніж досі думали.
Нерозумно, без потреби, надаремно. А все через Зафранію!
Душа його негідницька, як хитро обвів він мене круг пальця. «Стережися потаємних падлюк», — казав колись Смаїл Сово чи, може, хтось інший, я тепер усе приписую загиблим товаришам. І ще казав той: «Хто не криється, з тими ще якось можна, але ті, що криються, то найгірші тварюки».
У цьому я на собі переконався!
Зрештою, чого я переживаю! Ще хто його знає, що воно добре. Зі своїм скупим, боягузливим, добрим Мулою Ібрагімом і далі писатиму скарги й подання невдоволеним людям та листи солдатам, а вони будуть завжди, як і війни. Це ще краще, ніж коли б я дістав якусь поважнішу посаду. Від мене ніхто не залежить, я тільки посередник, лише допомагаю, щоб чужі прохання дійшли перед очі вищого начальства, і можу пожаліти й потішити людину в її справжньому чи вигаданому горі. Отже, я завжди на боці людей. А не було б для мене більшої муки від тої, коли б я мусив ухвалювати вироки. Хто розсудить колишнього австрійського полоненого і його наступника? Стосунки між людьми заплутані, і ні про кого не можна сказати, що він зовсім правий чи зовсім винний. (Очевидна тільки та неправда, яка принижує й убиває людей, але чіпати її ніхто не сміє). Ну й гаразд, подумав я цілком ясно, сьогодні ввечері я сам собі виніс присуд: ніколи нікого не буду судити. І дяка богові. А те, що я сказав, це правда. Точніше, правда, побачена знизу, бо як інакше я можу дивитися? Ті, що дивляться згори, бачать її по-іншому. І так, чорт візьми, кожен має свою правду, бо коли б правда була одна, то люди повмирали б з нудьги, а це краще, коли чужа правда — неправда, тоді веселіше жити.
Замотавши таким чином свій безглуздий вчинок у ганчір’я поверхових міркувань і полегшивши собі муку, бо сяк-так виправдав себе, а виправдання дає право й сміливість, я подався вузькими вуличками додому. Усміхнуся ще в дверях і скажу Тияні…
Не встиг я подумати, що їй скажу. Відчув тільки, що голова в мене загула від удару, і, падаючи, я неясно почув довкола тупіт багатьох ніг, немов хтось загупав паличками в бубон. І я знепритомнів.
Не знаю, скільки я лежав, скільки тривав той сон без сновидінь, подарований чиїмось ударом, але коли почав приходити до тями, побачив над собою розмазане коло місяця. І знову склепив повіки, важкі і сонні.
Хтось ішов вуличкою, його кроки наближалися до мене, але раптом він зупинився й поспішно подався назад. «Що зі мною сталося?» — питав я себе з зусиллям, ледве ворушачи завмерлим мозком. Боліла голова, болів хребет, боліли руки й ноги, у роті горів вогонь. І знову непритомність звільнила мене від болю.
Збудив мене чийсь голос і чиїсь руки.
— Богу дякувати, живий, — шамкотів голос. — Можеш підвестися?
— Що сталося?
Це питання заснуло й прокинулося зі мною.
Я чув, як десь тече вода з джерела. Мені хоча б одну крапельку!
— Звідки я знаю, що сталося. Проходжу випадково й бачу: хтось лежить. П'яний, думаю. Підійшов ближче: коли це ти. І не від трунку впав ти, друже. Хтось тебе добре віддубасив.
Я впізнав його: Махмут Неретляк.
Щось згортав із мене.
— І обгидили ж тебе, небораче, від голови до п'ят. Лайном обпаскудили ще й помочилися на тебе. Фу, як смердить, бий його сила божа. Збираю оцією тріскою, але не можу, ось уже й руки вимазав. Ти побився з кимось?
— Якби додому…
— А куди ж, додому, звичайно. Хай тебе жінка добре обмиє, а синці побачиш потім. Ану, підвестися можеш?
Я випльовував з рота кров і лайно.
— Треба було б відмитися.
— Можеш трохи. Але одяг хай жінка попере в балії. А ти одягнешся в щось інше.
Іншого костюма не маю, Тияна цей, єдиний, зашивала й доводила до пуття для вечірки, а тепер побачить такого. Злякається.
Махмут підвів мене до джерела, я підставив голову під струмінь, схопив ковток холодної води й пополоскав рот, неслухняними руками провів по одягу, щоб відчистити його від лайна. Щоб Тияна не бачила.
— Не чіпай, бо тільки розмажеш.
Я знову підставив голову під струмінь, щоб угамувати біль у тімені. Махмут мене притримував.
— Твоє щастя! Я вже давно хотів іти додому, але товариство не пускає. Куди, кажуть, квапишся, посидь ще трохи. Та ще випий, та ще розкажи, і ото аж тепер на тебе натрапив.
— Хтось проходив тут. Але звернув
