Фортеця - Міша Селимович

— Ніхто не хоче мати мороки. Краще накивати п'ятами, ніж допомогти. Та й навіщо йому потім іти в суд, свідчити, марнувати час? Якщо по-людському вчиниш, клопоту не збудешся. Ану, зіприся на мене. Бачиш, і це робота — відводити по домівках тих, кого знайдеш на вулиці.

Він не питав мене, ні що зі мною сталося, ні хто мене побив, ні чому, і не дивувався з того. Я сказав, що мене вдарив хтось ізненацька, в темряві. Це його не здивувало.

— Усяке трапляється, — сказав він спокійно. — Може, то розбійники, тепер їх більше, ніж чесних людей. А може, й помилково. Чекали іншого, а вдарили тебе, сплутали з кимось. Ти ще маєш щастя, бо не так важко, коли б'ють, важко, коли чекаєш. Дивишся й чекаєш, і тобі вже наперед болить. Болить і після, як зараз тобі, але це все-таки легше.

Знаю, били його до смерті — за фальшиві мідяки. Мене — за правдиві слова.

— Моїй дружині не кажи нічого, — попросив я.

— А що я маю їй казати, побачить і сама.

Тияна не спала, вона, безперечно, чекала б мене всю ніч, а коли побачила, то вжахнулася. Заціпеніла в дверях од страху. Я сказав їй, вичавлюючи з себе усмішку, що цим містом не можна ходити вночі, хтось мене вдарив і втік, але, на щастя, не сильно.

— Таж так, ще й наробив на ньому всілякого й утік, — пояснив Махмут. — Треба скинути з нього все. Ти пери одяг, а я робитиму йому холодні примочки.

Роздягли мене, обмили, як дитину чи як мерця, Махмут приклав мокру ганчірку мені до гулі.

— Велика, — сказав він. — Жаль, що нема в тебе горілки, зняла б опух. Та й нам би не завадила.

А коли Тияна почала збирати брудний одяг з підлоги, нагнувшись через набряклий живіт, він усміхнувся:

— Залиш, жіночко, я поперу. Ти тільки трохи води нагрій.

— Навіщо? Мені не тяжко.

— Знаю, що не тяжко. Але — краще тобі, добре й мені — поклади свою ручку на цю гулю, ось вона, вигналася, мов яблуко, йому буде легше. А я це скоро, я до всього звик. Звикнеш і ти, але не треба поспішати. Та й важка ти, бачу. Сядь біля нього. Якщо почне його тіпати лихоманка, трохи від ляку, трохи від удару, ти не бійся: він молодий, все пройде.

Лихоманка, справді, трусила мене, і, наче крізь сон, крізь погойдування, відчував я в тому зникненні Тиянину руку на собі, як ліки, як полегшення, і, напружуючись, тремтливо ловив її, щоб піднести до розсічених губів, щоб поцілувати єдино певну опору. Я бажав, щоб вона втримала мене на поверхні, щоб урятувала від болісного запаморочення, яке затягувало мене у вир пережитого цієї ночі. А воно поверталося, спотворене, викривлене. Душили мене курдуплі з велетенськими головами і велетні з головами, як макове зерно. Я виборсувався з небезпечних глибин і заставав її, схилену наді мною.

— Гаряче, — кажу. — Сьогодні дуже палять у пекарні.

— Тобі легше?

— Не залишай мене.

Але я сам тікав од неї у морок, де на мене чигали чудовиська. І знову бачив її коло себе, як тільки розплющував очі. Це була тиха пристань, у чий затишок я запливав, розбитий бурею, але щасливий, що вертався назад.

Мені було шкода, що вона не спить, і я боявся, щоб вона не заснула. Хто мене підхопить, коли я випливу з марення?

— Ти дуже втомишся. Лягай, мені легше.

Вона лягла, але я постійно відчував її руки на собі, на серці, на лобі: відганяла мою муку.

— Не даєш мені заснути, — сказав я ніби з докором, але насправді я нічого іншого й не бажав — ні кращого, ні приємнішого, ніколи в житті.

— Тобі справді легше?

— Так. Спи.

Я заплющив очі, намагаючись розслабитися, щоб і вона заснула, заколисана моїм спокоєм. Невдовзі вона почала глибоко дихати, переможена втомою.

Зіп'явся я над нею і милувався довгими тінями вій на округлому пухкому обличчі. Її коханий образ відганяв жахливі привиди зі сну й погрозливі очі з дійсності. Я маю її, мені байдуже до них.

Я ліг, рука не тримала мене.

Вона прокинулася, сполошена:

— Що сталося?

— Дивлюся на тебе.

Її великі очі скрижаніли від страху, уста розкриті, мов хоче крикнути.

Яка вона гарна!

Я поцілував її в щоку, і вона відразу заспокоїлася, вираз ляку змінився на сонну усмішку.

І доки повзають та шурхотять по кімнаті таргани, гризучи речі, підлогу, стіни, щоб потім узятися й за нас, доки місячне сяйво відсувається, залишаючи її обличчя в тіні, а мене охоплює жаль, бо я хотів би це срібне світло нагорнути на неї, щоб не втратити її, — я слухаю кроки ранніх перехожих на вулиці перед зорею і думаю про неї та себе. Вона заслуговує кращої долі, але що б я робив без неї? Я вирвав Тияну з її звичного світу, мої одновірці не люблять її, а її рідня не визнає, я для неї все, що вона має, все, про що мріяла, що буде мати: любов, ніжність, упевненість, захист. Її дівочі мрії — поки що мої спільники: вона ще бачить мене вимріяного, жаданого. Але що буде, коли вихор життя порве цю тендітну пряжу, тоншу від павутиння, і людина з мрій стане тим, чим я став цієї ночі, — убогою й приниженою? Усі людські мрії так починаються і так зникають. Стрепенеться тоді Тияна, вкрай уражена. І не буде більше нічого, навіть облуди.

Не знаю, як мені прийшли на пам'ять хотинські болота і старший син перукаря Саліха з Аліфаковця, як я міг пов'язати його з нами, бо ніякої подібності, навіть зовнішньої, тут не було. Але пригадав його. І нараз мені стало зрозумілим, чому він зарізався. Молодший брат дивився на нього як на божество, рівнявся на нього, був хоробрий разом з ним, бо вірив у його силу, захоплювався його розважністю й чистотою. І раптом цей брат, оповитий мріями, за одну ніч став убогим і жалюгідним, як і всі інші.

І той забруднений чоловік відчув себе приниженим перед самим собою, засуджував і себе, і людей, які штовхнули його на гидке діло, але найважче йому було, безсумнівно, перед братом. Що себе обгидив, це пережив би й відхворів, колись усе одно таке сталося б, але не міг собі дарувати, що брата знищив, забравши в нього за якусь хвилину все — і минуле, й надію.

Молодший брат плакав, стоячи на варті, — його послали,