Фортеця - Міша Селимович

— Що ти шукаєш?

— Твої сандалети. Стояли біля дверей.

— Може, ти їх кудись переставила?

— Ні.

І де б вони могли загубитися в такій тісноті?

До кімнати ніхто не заходив. Крім Махмута Неретляка. Отже…

— А чи не Махмут узяв?

— Як би він їх узяв?

— Тоді де ж вони, якщо він не брав?

Тияна стояла біля дверей, розгублена й зніяковіла. Вона завжди соромиться, коли хто-небудь зробить щось погане.

— Байдуже, — кажу я, щоб заспокоїти її. — У черевиках ходитиму, доки не куплю собі нові сандалети.

— Не стільки мені йдеться про те взуття…

— Та кинь думати про це.

— Як ти себе почуваєш?

— Болить рука. І спина.

Вона так занепокоїлася, що мені аж стало соромно за свою брехню.

— Не хвилюйся, нічого страшного.

Тияна запарила трав, натерла мене маззю, я не заперечував, щоб вона ходила коло мене, мов коло малої дитини, мені було приємно бути хворим, їй — доглядати мене, і ми таким чином були зайняті чимось, щоб не говорити про те, що сталося. А я все чекав, що Тияна запитає мене. Тоді промовчав би чи й, можливо, стражденно поскаржився б: невже вона не може почекати, доки я хоч трохи оклигаю? Але, на щастя, не запитала, а я все одно був невдоволений. Мовби від того запитання мені полегшало б.

Я послав її до Мули Ібрагіма, щоб попросила трохи грошей і сказала, що цієї ночі хтось напав на мене і я кілька днів не зможу вийти на роботу. А вона хай по дорозі купить що-небудь, щоб було чим пригостити його, бо він, безперечно, прийде мене провідати.

Коли Тияна вийшла, напруження з мене спало. Через неї, отже, я занепокоєний. Не можу обманювати і вдавати з себе жертву хтозна-якого свого переконання. Якщо я й маю його, то це така собі тирса, що летить над пустелею, вітром занесене невідь-звідки зернятко, зачаєна в імлі безформна билинка. А з другого боку, соромно признатися, який я останній йолоп, що його б'ють на вулиці, мов нікчемного злодюжку. Ні за що. Без страху, що доведеться за це відповідати, що хтось запитає: що ви зробили, з людиною? Я навіть скаржитися не можу. На кого? На темряву, на відьом? І навіщо? Люди лише подумають, як і Махмут, коли мене знайшов: був п'яний. Не лякає їх те, що я міг би їх позивати, тільки посміються собі. Я можу думати що хочу, але зробити — не можу нічого. У теперішньому світі залишається нам тільки дві можливості — пристосування або самопожертва. Боротися не можеш, хоч би й хотів, розчавлять тебе на першому ж кроці, при першому слові, це самовбивство без наслідків, без смислу, без імені й спогаду. Не маєш змоги сказати гого, що в тебе на серці, хай би потім навіть страждав. Відмолотять тебе, щоб і рота не розкрив, щоб після тебе лишилась ганьба чи й пам'ять про тебе запала.

О жалюгідний час, який не допускає ні думки, ні подвигу!

Так я безпорадно високими словами змивав із себе сором.

Встав я, пройшовся по кімнаті, невпевнено тримаючись на корячкуватих ногах, — освітлених сонцем, і неуважно рахуючи сині печатки по тілі.

Мученик, йолоп. Не бажаю бути ні одним, ні другим. Для них я звичайна воша.

А може, й так. Нічого не можу ні думати, ні відчувати, лише соромлюся сам себе. І неясно гнітить мене приниження. Не розумію злочину, не знаю злочинців. Не думаю про відплату, нема в мені зцілющої ненависті, у моїх жилах переливається тільки якесь невдоволення, наче згага.

Тияна застала мене в ліжку, принесла гроші, купила апельсинів, щоб пригостити Мулу Ібрагіма, коли прийде, а він передав мені вітання й побажав щастя.

— Не сердиться, що я день-два побуду вдома?

— Найважливіше, аби ти був здоровий, каже він.

— Хіба я не казав тобі, що він добра людина!

— І ти був добрий для нього.

— Це інша річ. На війні чи в нещасті людина робить і добро, і зло однаково, одне за одним. Тому що невпевнена. А в мирний час вона розізлиться і думає лише про себе. Він же не такий.

Тияна подивилася мовчки на мене своїми великими, розумними, полохливими й водночас проникливими очима, відвернулася й почала щось робити.

Чому вона так дивиться? Може, подумала, що верзу дурниці? Що балакаю про давно їй відоме? А може, чекає, що я розповім їй про свою нічну пригоду? Чи дивується, що я взагалі говорю після всього, що сталося?

Я зробився вразливий. А вчора мене не здивував би ані найхимерніший її погляд.

Запитав її, а знав же, що було б краще промовчати, усміхнутися, пожартувати, але напруження було сильніше від розумної думки:

— Що я такого сказав? Ти хотіла ніби обізватися, але стрималась.

— Чого б я мала стримуватися? Я тобі завжди кажу все, що думаю.

— Якусь дурницю я ляпнув? Недоречність? Чи ти хотіла щось запитати? Чи дорікнути за щось?

— Я не хотіла ні запитувати, ні дорікати.

— Може, сердишся, що я тобі не все розповів? Гаразд. Розповім. Учора на вечірці я говорив дурниці перед дурнями.

— Усе знаю, прошу тебе, не треба.

— Ти не можеш усього знати. Навіть Мула Ібрагім не знає всього. І чого я маю мовчати?

— Ти тільки мучишся, і більш нічого. Поговоримо потім.

— Чого я мучуся? Кажу, що треба сказати і саме зараз, щоб ми не мовчали про те, що сталося. Я не знав, у якому звіринці ми живемо.

Потім я помітив, що більше лютую і лаюся, ніж розповідаю, і що більше лаю їх замість себе. Я захищався перед нею, нападаючи на інших. Сказав, що минулого вечора об'єдналися підсліпуватий шахрай і п'яний йолоп і перед найгіршою потолоччю цього світу влаштували цирк, який запам'ятається йолопові на все життя. Не тому, що він говорив дурниці, на них би вони не зважали, а тому, що говорив те, що думає. Через те він і йолоп. Помстилися жорстоко. Побили мене. Обгидили. Та й не самі це зробили, а послали своїх найманців.

— Мого батька вбили.

— Твого батька вбили, мене принизили. Та нехай, спасибі їм. Я запам'ятаю це. Не забуду дорогу науку. Але й ще дехто запам'ятає. Помиляються вони, коли думають, що Ахмет Шáбо щеня, яке можна безборонно копати ногами. Один раз я був йолопом — і досить. На все життя досить. А дехто заплатить і за той один раз.

Я рятував свою гордість перед нею й перед собою, збуджений і лютий. Це могло