Фортеця - Міша Селимович

А які слова я знайду для них?

Увечері я сидів з Тияною в нашій малій кімнатці, єдиній, якщо не рахувати коридора й комірок, у які не втиснуся, коли розтовстію, чого, безперечно, ніколи зі мною не станеться. Ця наша кімнатка має кілька переваг і безліч вад. Дешева, ми в ній самі, і, через те що над пекарнею, взимку тепла, а щоранку нас будить запах свіжого хліба. Щоправда, влітку важко: нас гріє сонце й гаряча пекарська піч, і таргани бігають вільно, ніби нас і нема. Ми вигодами тішилися, а спеку терпляче зносили, відчиняючи двері й вікна. Тарганів відганяли якимись травами, що Тияна купувала на базарі. Або не звертали на них уваги, живучи з ними в мирі. Мені було б байдуже до них, якби Тияна не гидувала ними, особливо вночі, коли вони шурхотіли по долівці й постелі. Іноді я прокидався й бачив, як вона сидить у ліжку, обхопивши руками коліна.

— Що тобі?

— Нічого.

— У тебе щось болить?

— Не болить. Спи.

— Дивна ти сьогодні.

— Я щаслива сьогодні.

Я погоджувався з нею, бо мені хотілося спати, але вранці я ніяк не міг повірити, що й від щастя можна не заснути.

Мені в цій нашій душній кімнатці було краще, ніж під Хотином, їй гірше, ніж у себе вдома. Вона про це не признавалася, щоб не засмучувати мене. Ми не вели розсудливих розмов, це було б мені неприємно, якби й могли; мені хотілося тільки, щоб ми були уважні одне до одного, і ми були такими, не витрачаючи на це зайвих зусиль. Аж поки не погніваємося — через якусь не варту уваги дрібницю, через щось таке, чого й запам’ятати не могли.

Я сказав Тияні, що завтра йду на вечірку до хаджі Духотини, розповів їй, і як я був відмовився, а потім знову погодився заради Мули Ібрагіма.

— А чому б і не піти? З людьми побачишся, порозмовляєш. Що тут поганого? А довго там будеш?

Обманювати вона не вміла. У житті я ще не зустрічав іншої такої людини, яка б так не вміла приховувати своїх думок. Тияна зраджувала себе голосом, виразом обличчя, якщо й не самим словом.

Надто вже легко вона погодилася з тим, що я йду на вечірку. Ще й умовляє мене. Чому?

Я запитав її:

— Не хочеш, щоб я йшов?

Вона всміхнулася:

— Не хочу! Мені ніколи не подобається, коли ти йдеш від мене.

— Може б, ти не хотіла, щоб я й на роботу ходив?

— Звичайно, не хотіла б.

Тепер і я почав сміятися. Вона зовсім божевільна.

— Хто ж так живе?

— Я бажала б так жити.

— Гаразд. Ти хочеш, щоб я не йшов на ту вечірку?

— Ні. Ти все одно підеш. Потім будеш жалкувати, що пропустив нагоду.

— Чого ж ти сердишся?

— Не серджусь. — А потім додала, ніби виправдовуючись: — Я трохи занепокоєна. Може, тому що вагітна.

Ця мала хитрість, якою Тияна пом'якшувала своє незадоволення й усувала моє, спрямувала мої думки до того, третього, присутнього й невидимого, яке вже місяцями тримало нас у напруженні й змушувало вплітати його в своє життя, за ним визначати свої вчинки й бажання.

Заради нього й заради неї я повинен вийти з цієї кімнати. Заради нього й заради неї піду на цю кляту вечірку. І буду розумний, буду хитрий.

Я поклав руку на її живіт і слухав пальцями. Мовчки.

На вулиці стихали голоси, під нами вкидали дрова у велику пекарську піч, таргани сиділи тихо в своїх дірах, чекаючи, коли погасимо свічку. А я тримав долоню на напруженій опуклості живота, на захищеному тілі малої людинки, яка жила в найпевнішому й найзатишнішому з усіх притулків цього світу. Я хотів сказати щось гарне цій жінці, чиє тендітне тіло спотворив цей невідомий пуголовок, хотів думати щось гарне про цього дорогого пуголовка, який стане тим, чим я не зміг стати. Хотів, та не вмів.

Троє нас, лише троє в цілому світі: мої пальці, її тіло і його рівномірний пульс. Пов'язані безупинним струмуванням крові. Байдуже, що діється в світі, байдуже, що буде завтра, важливий цей час розкошування без думки. Чи вижене мене той третій з хати, як син прогнав хворого Мустафу Пуховця? Чи будемо гордитися один одним? Чи будемо терпіти один одного, як більшість людей? У цю мить це не має ніякого значення.

Тисяча чиїхось щасливих хвилин будуть як ця, але ця ніколи вже не повториться. Тисяча чужих кохань будуть як це, але це ніколи вже не повториться. Ніколи — єдина відповідь.

Уперше я знаю, що таке щастя, відчуваю його, бачу,

Цілий всесвіт — нас троє. Нікого іншого, крім нас, нема.

І є щастя. Чи я можу його затримати?

Я хотів їй сказати: моя кохана — бо ніжність палко заповнила всього мене, але вона спала, всміхаючись уві сні.

— Спи й ти, — сказав я тому третьому й погасив свічку. Таргани, безперечно, ніяк дочекатися не могли, коли я впущу їх до кімнати. Може, й запізнювалися на якийсь свій обряд.

Надворі весняна ніч, світить місяць. А я не можу заснути від щастя, якому не шукаю причини. І не дивуюся, що воно так.

А як інакше могло бути?

4. Ворожа земля

Ніхто нікому не може завдати стільки мук, як людина сама собі.

Чого мені треба було йти на ту вечірку, на якій сам на себе це буду схожий, а якщо й буду схожий, — дурний, незграбний, марудний, ніякий, — то не хотів би, щоб такого мене бачили. Краще було б, якби ніхто цього не знав, а якщо й знали, то тільки вдома.

Я не міг вирішити, коли мені туди з'явитися. Прийду пізно, після всіх — вважатимуть мене невихованим. Прийду рано — скажуть, що вихоплююся поперед усіх. Куди не кинь — усе клин.

— Може, підемо швидше, щоб не запізнитися? — запитав я Мулу Ібрагіма, який ішов поруч мене, на моє щастя чи нещастя, бо й повернувся б назад, якби був сам. — Щоб не запізнитися? Чи щоб не прийти рано?

— Почекаємо, поки люди вийдуть з мечеті, а тоді й подамося — з божою допомогою.

— Я вже не радий, що згодився йти.

— Тільки тримайся мене!

На перехресті, освітленому ліхтарем, перед вулицею, на якій живе хаджі Духотина, стояв старий прапороносець Мухарем з простягнутою рукою.

Я дав йому, соромлячись, кілька дрібних монет. Соромився, що даю йому милостиню, соромився, що йду