Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан

Тут вона щось коротко йому нагадала, й він засміявся, легко торкнувшись її руки. Вона ледь помітно повела плечем. «Точно, – подумав я, – неодружені. Можливо, вибираються куди-небудь на вихідні, ховаються від світу, тікають туди, де їх ніхто не впізнає». Але тут задзвонив її телефон, і, доки вона копалася в портфелі, він подивився на номер, відповів. Привітався, вислухав, попросив передзвонити. «Та ні, – відразу ж здогадався я, – напевно одружені. Чого б це він відповідав на дзвінки з її телефону? Все з ними зрозуміло – нормальна пара, що якимось чином не перерізала одне одного з нагоди десятилітнього ювілею одруження. Всім добраніч», – подумав я і вже зібрався було лізти на свою полицю, аж раптом вона мене зупинила.

– Почекай, – сказала, – на, подивись.

І сунула мені свій телефон.

– Це я на відпочинку, – пояснила.

Я подивився – джинсові шорти, червоний купальник, стрункі ноги з ледь помітними синцями на литках. Схоже, вона ходить в зал. Або просто бігає.

– Гарне освітлення, – відповів я і спробував повернути їй телефон.

Її приятель якось нервово підвівся й вийшов до коридору. Мене за собою, втім, не покликав. «Ну добре, – подумав я, – і що далі?»

А далі вона сказала:

– Та ні, ти подивись далі.

І знову простягла мені телефон.

Що менше на ній було одягу, то довірливіше вона дивилась у кадр. Хто її, цікаво, фотографував? Помітно було, як на подальших фото стає тьмянішою її шкіра, як вибілюється на сонці волосся, як із часом вона звикає до сонячної погоди й солоного моря, стоїть біля нього, дивиться з острахом і захватом, ловить руками повітря, вичісує пісок із підхопленого вітром волосся, мимоволі прикривається руками, все ще когось соромлячись, відвертаючись у найбільш солодку мить, відступаючи назад, ближче до моря, з його хвилями й мушлями, подалі в сонячне марево, де її вже не можна чітко розгледіти, можна хіба що дофантазувати всі затемнення й просвітлення її легкого тіла, перепаленого сонцем, ніби трава у серпні.

А він у цей час усе ходив довкола неї, повертався в купе, намагаючись звернути на себе її увагу. А коли не виходило (а не виходило) – кидав на мене неспокійні погляди, в яких бачились мені й погроза, й рішучість, і навіть погано прихована лють. «Схоже, не надто добрі в них стосунки, – думав я, слухаючи її оповідь про тропічних риб і водночас розглядаючи її фотокарточки – на пляжі, в басейні, в душовій кабіні: одним словом, зовсім без нічого, хіба що з довірливою посмішкою. – Схоже, в цій родині вона визначає теми світських розмов. А що ж він? Коли саме він не стримається й викличе мене в тамбур для того, аби зламати мені носа?» Він натомість виходив у коридор, довго визирав у відчинене вікно, й нічні птахи, здавалося, сідали йому на голову, щойно потяг зупинявся коло чергової безіменної станції, освітленої апельсиновими ліхтарями. Сідали йому на голову й шепотіли на вухо, що, мовляв, чого ж ти не зламаєш носа цьому приблуді, чому не згодуєш його колійним псам? Він же бачив таке, після чого не зможе жити спокійно й безтурботно, він же тепер буде ходити за вами, як зомбі, потребуючи вашої крові чи, принаймні, уваги.

І навіть коли вона попросила мене теж вийти в коридор, аби вона могла переодягнутись, він усе одно розмовляв зі своїми птахами, навіть не повернувши до мене голови. І навіть коли я повернувся і зауважив, що під прозорою білою майкою в неї лишився хіба що медальйон, він мовчки пройшов за мною, промовисто подивився на мене й рішуче поліз на другу полицю, ніби натякаючи: все, чувак, вечір спогадів завершено, давай лізь нагору, лиши її в спокої з її телефоном. Бачив, натякав він, навіть я лишив її в спокої, хоча в мене куди більше моральних прав не лізти в ці вагонні сутінки, а просидіти до ранку там, унизу, поближче до неї. Я зрозумів цей його натяк, і внутрішньо навіть погодився з ним, і підвівся було з чужого місця, проте вона перехопила мою руку й продовжувала говорити, не відпускаючи мене, проте не сильно й тримаючи – саме так, аби я не міг піти й не міг заспокоїтись.

А по тому, десь опівночі, коли відчувати її дотик стало нестерпно і коли той, нагорі, демонстративно відвернувся до стіни і птахи, здійнявшись угору, тут-таки сіли рядком йому на ліву руку, а вона далі говорила без угаву про наболіле, так, ніби ми були з нею сто років знайомі, я таки підвівся й вийшов, лишивши, втім, за собою привідчинені двері, натякаючи їй: іди за мною, пасажирко, рухайся на світло, цієї ночі всі двері для тебе відчинено і всі коридори освітлено, лише зважся й не зупиняйся, доки він спить і нічого не знає, доки його заколисує залізничне птаство, не займатися ж нам цим тут – у тісному, пропахлому вогкістю просторі, давай, виходь, іди за мною.

Вона й справді прийшла. І цілувалась, ніби дівчинка, – довго й натхненно, так, наче хотіла мені довести, що вже все вміє, вже всього навчилася й тепер готова щедро ділитися отриманими знаннями. І хай тут не найкраще місце для подібних занять, і хай промені вихоплюють із тамбурного мороку чорну тканину ночі, і хай губи її починають боліти від цього цілування, їй усе одно немає за чим шкодувати, немає чого приховувати, ось вона вся тут, така, яка є, – нервове серце під тонкою майкою, тепле волосся між моїми пальцями, нічого вже не приховаєш, і не додаси нічого, і не зупиниш.

Але щойно я спробував торкнутися шкіри під її майкою, як вона все ж зупинилась. Відірвалась від мене, перехопила мій погляд у рваному ліхтарному світлі й повільно вислизнула назад, у коридор. Завмерши на якусь мить при порозі, ніби щось пояснюючи. «Ну ясно, – все відразу зрозумів я, – свято завершилось. Радості на сьогодні більше не відпущено. Це все, що вона могла запропонувати. Шкода, звісно, але що поробиш. Не йти ж туди за нею, не чіплятися ж до неї в присутності цього її приятеля. Вона ж не з тих жінок, до яких можна чіплятись у присутності їхніх чоловіків. Тож розслабся, – заспокоював я себе, – цей вечір для тебе безнадійно зіпсовано».

Проте що робити? Справді, що робити?