Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан
Після Ірининого «до побачення!» відкриваю роман на сторінці з закладкою – це пташине пір’ячко, знайдене у траві, чорно-біле з синіми полисками. Інна Максимівна занурюється у свої кросворди.
– Так, знаєте, прикро. Я ж знаю це слово. Воно десь є у моїй голові, але знайти його у тих закапелках, витягнути з глибин пам’яті не можу. Що значить вік!
– Та до чого тут вік? – не погоджуюся я. – У мене теж так буває – фурх! – і у найвідповідальніший момент раптом вилетить із голови назва або прізвище. Таке огидне відчуття, коли не можеш слова згадати. Наче готуєш на незнайомій кухні: де тут сіль? де лавровий лист? Тицяєшся туди-сюди. Коли знайдеш, воно вже не потрібно.
– Дуже противне відчуття, еге ж? – Інна Максимівна задоволено позирає на мене.
Вона знаходить привід для веселощів там, де їх мало б хто шукав. Сама собі цікава й самодостатня, цінує простір свій та чужий і навіть звичайні питання починає зі вступу: «Не хочу видатися вам нав’язливою…»
Мені комфортно з моєю сусідкою. Сподіваюсь, їй зі мною теж. Ми обидві потребуємо дозованого спілкування й уникаємо надмірної уваги до себе. Жодних балачок нон-стоп! Нам так добре мовчати удвох, куди там розкоші мовчання до розкоші спілкування, нас тиша не тяготить, а єднає. Довгі дні у лікарні заповнені свіжим повітрям і сонячним світлом, за вікном весна, рано-вранці чути пташиний спів, а ввечері шепіт листя та шурхіт дощу. За стіною жебонить телевізор, черговий телесеріал збирає схвильованих прихильниць.
− Жорстка полуничка, – лунає у тиші. – Що це таке, як ви думаєте?
− Скільки там букв? П’ять?… Тоді, напевно, порно.
− Як?
− Порно.
− Не знаю такого слова.
Коротко пояснюю, ретельно формулюючи доволі узагальнювальні визначення.
– Ага, – каже вона. – Не знала. А ось це знаю: нарком. Підходить. Третя буква р. Гм, дійсно порно… Що б я без вас робила?
Встає рано. У довгій нічній сорочці, під якою гойдаються груди, вичовгує за двері палати, шурх-шурх, у спільний на дві кімнати коридорчик – рушник через плече, зубна щітка та паста у сухеньких кулачках, синці у згинах ліктів від уколів. Повертається з переможним вигуком:
– Все! Як нова копійка!
Знову зручно вкладається у ліжку, копирсається, обсмикуючи нічну сорочку. Тягнеться до горнятка на тумбочці.
– Немає нічого кращого, скажу вам, як почати новий день зі склянки чистої води.
Інна Максимівна насправді Октябрина. Не тому, каже, що Жовтнева революція і все таке, а тому що у жовтні народилася, 1923 року, у Харкові. А потім закінчила там інститут і потрапила до Львова. Зі зміною місця змінилося й ім’я. Була Октя – стала Інна…
Ми говоримо про Харків 20-30-х років, про війну, про повоєнний Львів, про велику історію, і про індивідуальну історію конкретної людини та її родини, і про те, що зазвичай не потрапляє до підручників. Маленька харківська дівчинка у ранньому дитинстві говорила по-німецьки. Сусідами були німці, фахівці з Німеччини, вони приїхали до Харкова зі своїми сім’ями, працювали на ХЕМЗі… Оповідачка уповільнює темп – це Харківський електромеханічний завод, пояснює… Жили у готелі, він потім став «Інтуристом». Діти бігали коридорами, грали разом на подвір’ї.
– У школі згодом було легко на уроках німецької, – Інна Максимівна спирається на лікоть, повертається до мене, – я її навіть не вчила, на жаль. Трималася на старих запасах. Хочу їсти, віддай мій м’ячик… Простенький набір побутових фраз. А у тридцяті роки настали страшні часи. Чорні воронки, нічні візити, розмови дорослих пошепки про те, кого забрали… Татів друг викинувся з вікна, не витримали нерви, бо у двері гупали НКВДисти. А виявилося, вони не за ним прийшли… У батька був пістолет, то він його розібрав, розкидав деталі у різних частинах парку. Тато був інженерно-технічним службовцем на заводі. З початком війни відправив мене з малою в евакуацію, брат пішов на фронт, сам опинився у прифронтовій зоні на військовому заводі… Я не втомила вас своїми розповідями?…
– От ви кажете, як гарно пахне скошеними кульбабками, – змінює тему сусідка. – Не пам’ятаю, щоб я це говорила, але не заперечую, запах скошеної трави – один з найкращих серед усіх можливих.
– А нас трава врятувала від голоду. – Інна Максимівна підбиває подушки й відкидається на них. – Лобода, кропива, іван-чай, заяча капуста, ті ж кульбабки… Уявіть, Свердловськ, голод, базари порожні. Ні-чо-го. Усе, що можна, поміняли на хліб і борошно. Але мама казала: головне – до першої зелені дотягнути, а там заживемо. Вона з тої трави примудрялася готувати – трошки борошна до чогось додасть, напече оладок, з іншого суп зварить, і, ви знаєте, смачно було.
– Душа пройшла всі стадії печалі, тепер уже сміятися пора… – цитує поетичні рядочки. – Бачте, дещо пам’ятаю. А колись, Боже мій, скільки я колись віршів знала напам’ять. А!
Фрамуга під стелею відкрита дні й ночі, ми її не зачиняємо. Особливо свіжо вечорами, коли я зі свого ліжка, відсунувши книжку, спостерігаю, як змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом – від блакитного до темного оксамиту. Під ранок повітря в палаті бадьорить.
– Вам не холодно, Інно Максимівно?
– Ні, мені добре, нехай… не зачиняйте…
Вона принюхується, чим пахне вулиця. І прислухається до усього навколо. Мої допитуються по телефону, що принести. Я нічого не хочу, кажу.
– Як це – нічого не хочу? – відкинувши свою делікатність, повчає мене сусідка. – Як це, не треба приходити? Людина повинна хотіти! До людини повинні приходити її рідні! Це найкращі ліки проти депресії.
Яка, кажу, збіса депресія. Ніколи не знала, що воно таке. Це просто душа не на місці. Збитим жужмом усе навалилося, лавиною пішло – не відітхнути, не перевести дух. І тільки чуєш, як воно, коли серце тремтить, наче упіймана пташка. Жодних метафор – лише прямий і точний зміст.
– А ви не піддавайтеся, – спокійно озивається сусідка. – Найслабшою та найвразливішою людина стає після
