Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан
Смерть спрощує стосунки, прибирає всі страхи, приміряє, вирівнює, насправді несе любов і спокій, але забирає тих, для кого все це могло бути важливим за життя, не зараз, а за життя. І в цій несправедливості винна не вона, винний не Бог, винні тільки люди.
Алєся сказала, що поїде додому, в Білорусь, там мати, вона допоможе з дівчатками, матері – запасні якоря дорослих доньок. Тих, хто розлучився. Тих, хто овдовів. Тих, у кого просто немає іншого якоря.
– А моя матір не якір, а осиковий кілок, – промовила Світлана вголос.
Алєся здивовано пограла бровами, її личко було дитячим, круглощоким, рум’яним. Світлана відмахнулася, мовляв, не зважай, то все дурне. Алєся усміхнулася.
– Як ти? – запитала Світлана.
Алєся виглядала спокійною, на погляд Світлани, злочинно спокійною, ні, жінці не хотілося б, щоб Алєся телефонувала кілька разів на день та істерила, але це було б зрозумілішим. Однак Алєся була спокійною.
– Вчуся водити машину. Вчуся жити. Тримаюся за кермо. Тримаюся за життя. Знаєш, – Алєся торкнулася рукою Світлани, – він для мене продовжує жити, я відчуваю, що він десь поряд.
Світлана хотіла заперечити, обуритися, але раптом зрозуміла, що і для неї Валерій зараз сприймається живішим, ніж тоді, коли полишив її та Данила. Живішим і ближчим. Вона знітилася, бо розповісти це Алєсі не змогла.
– Я хочу тебе попросити. – Алєся знову переключила Світлану на себе.
– Давай.
– Ти можеш взяти до себе Мая? Він уже не скиглить, але дихає важко, гуляти не хоче, а я його забрати не можу, сама розумієш, а у притулок як здати – то він помре.
– Май, Май! – Світлана хлопнула долонею по стегну. – Май!
Сиві варґи потерлися об її коліна, так вона і пішла додому разом із Маєм та старим рибальським светром Валерки. І ввечері сама зарилася в цей светр носом, притискаючи до себе старого пса, відчуваючи провалля його ребер.
Мама зняла окуляри, зайшлася важкими охами, що, мовляв, доношувати псів за померлими колишніми чоловіками можуть тільки ідіотки. Приспів. Іще раз приспів. Ну, але якщо вже така Світлана в неї навісна, то нехай, хоч чоловіком у хаті запахне, най це і смердючий старий кобель. Кода. Приспів.
– Мам, я тебе люблю, – несподівано для самої себе прошепотіла Світлана.
– Ох, розвезло тебе у вдови, потягнуло на ніжності, а це тому, що чоловіка в тебе нема! І життя свого в тебе нема! У Валерки його зараз нема, а в тебе ніколи й не було, – продовжувала буркотіти мати, крадькома витерла сльозинку, знову начепила окуляри.
Бузок причаровував, додавав ніжних відтінків сутінкам. Молодесеньке листя київського каштана вже подорослішало і нагадувало Світлані привітну лапку чудернацького звірятка, котра наче віталася з нею, з небом, із Всесвітом.
Май підняв морду догори, потягнув носом, кілька разів вертнув куцим хвостом, він точно відчував присутність господаря, мабуть, ним було сповнене це травневе повітря. Світлана й собі вдихнула глибше і пішла далі, крокуючи спогадами у майбутнє, у сумці бренькнув телефон: «Ма, поїхав провідати тата, бережи себе».
Сергій Жадан
Шляхи сполучення
(десята історія з «Месопотамії»)
На початку літа Боб звільнився з роботи, здав квартиру двом студенткам, що збиралися на літо лишатися в місті, й на отримані гроші купив собі квиток до Нью-Йорка. Мав на меті провідати дядю Алекса, татового брата, що більше десяти років тому перетнув Атлантику в західному напрямку й пустив коріння в благословенному Новому Світі. Боб теж час від часу ділився з нами планами на еміграцію, говорив, що тут, у цій печальній країні з поганою каналізацією та розбитими дорогами для того, аби зберегти душевну рівновагу, потрібно бути релігійним фанатиком. Або войовничим атеїстом. Боб шансів не мав, тому швидко зібрався, коротко попрощався з друзями, сусідами та далекими родичами й відбув нічним потягом у бік гіркого сутінкового Заходу. Обіцяв ділитися враженнями й не забувати про коріння. На щось більше ми й не розраховували.
Перший лист від нього прийшов лише за місяць. Не вибачаючись за тривалу мовчанку й не висловлюючи захвату з приводу побаченого, Боб відразу ж констатував: «З чого складаються наші розчарування? З надмірних очікувань і недостатньої витримки. Часто ми проживаємо найсолодші миті свого життя, навіть не здогадуючись про їхнє дійсне наповнення. Зазвичай нам куди простіше й звичніше надавати речам та явищам значення, що стосується перш за все наших передчувань, наших уподобань, наших претензій, проте аж ніяк не природнього для цих речей і явищ стану. Ми закохуємося у власні химери, ми розчаровуємося у власних фантазіях, ми жорстоко розлучаємось, а потім гірко побиваємось за нашими ілюзіями. Єдине, що нас у всіх цих випадках виправдовує, – ми справді при цьому любимо, щедро своєю любов’ю ділячись. Навіть якщо ніхто, крім нас самих, про це не здогадується. Навіть якщо про це не здогадуємось ми самі.
З усіх численних карколомних подій, що трапились зі мною від початку цієї дивної подорожі, найбільш болісна й найбільш невиправна сталася першого ж вечора. І все через мою нічим не виправдану любов до шляхів сполучення. Уяви собі, – писав Боб, – верхнє купейне в кінці вагона, чорнильний червневий вечір, вікна, прочинені в ніч, і тисячі солов’їних горлянок, що, здавалося, співають просто з платформи. Птахи, ліхтарі й павутина робили повітря липким, ніби цукрова вата, і, глибоко вдихаючи його, це нічне червневе повітря, можна було відчути на піднебінні солод ночі, палений цукор тепла.
Коли вони зайшли, я сидів і дивився в темряву за вікном. Навіть не розгледів їх спочатку. Світильник вихопив світле пасмо її волосся, підведені темним очі. Була десь мого віку, але мала, очевидно, пристойну роботу, що додавало їй солідності, себто зморшок під очима. Недбала, проте насправді дорога зачіска, легкий светр, джинси, кросівки. Головне – чорний портфель, напханий документами. Я чомусь подумав, що, якби їй трапилось тонути, вона б пішла на дно, не випускаючи цей портфель із рук. Втомлено привіталась, на мить затримавши на мені погляд. Зелені очі, гострі вилиці, серйозний зацікавлений вираз обличчя. Він зайшов слідом, виглядав менш притомно, проте більш солідно – літній піджак, біла сорочка, світлі брюки, фірмове взуття. Заніс велику торбу, мабуть, зі спільними речами. На мене навіть
