Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Підступивши до підніжжя величезної споруди, Ендайя спинився, щоб оглянути собор із книжок, який височів перед ним, і сплюнув набік. Відтак, пересвідчившись, що магазин пістолета повний і один набій уже в набійнику, вступив до лабіринту, йдучи за запахом Алісії та відлунням її кроків.

20

Що далі позаду лишався вхід, то більше вужчав коридор, який, злегка вигинаючись, заглиблювався в центр споруди. Стелажі вздовж стін від підлоги до стелі були заставлені книжками так щільно, що здавалися складеними з їхніх корінців. Кесонна стеля зі старих шкіряних палітурок, на яких іще досі можна було прочитати написи на десятках мов, нависала над коридором. Невдовзі поліціянт опинився на майданчику в формі восьмикутника, у центрі якого стояв стіл. На столі лежали розгорнуті книжки, стояли підсвічники й лампа, що кидала тьмяне золотисте світло. Кілька коридорів розходилося в різних напрямках, одні спускалися вниз, інші пнулися вгору. Ендайя спинився, щоб прислухатися до звуків, які линули з лабіринту, – шамотіння старої деревини й паперу, що, здавалося, перебував у постійному, майже невловному, русі. Поліціянт вирішив обрати один зі спадних переходів, адже Алісія мала б шукати іншого виходу звідси, сподіваючись, що Ендайя загубить її в цьому лабіринті й у неї таким чином буде час, щоб утекти. Так вчинив би він на її місці. Одначе за мить до того, як заглибитися в коридор, він дещо помітив. З однієї полички книжка виступала так, наче хтось висунув її саме настільки, щоб вона не впала. Ендайя підійшов і прочитав назву на обкладинці.

Аліса в Задзеркаллі

Льюїс Керролл

– Дівчинка хоче зі мною побавитися? – промовив Ендайя вголос.

Слова його загубилися без відповіді в плутанині переходів і зал. Ендайя засунув книжку й рушив коридором, який найвиразніше спинався вгору: щочотири-п’ять кроків під ногами з’являлися сходи. Що далі поліціянт заглиблювався в лабіринт, то сильніше ним опановувало відчуття, ніби він мандрує нутрощами якоїсь міфічної істоти, книжкового левіафана, який пречудово знає про його присутність і стежить за кожним його кроком. Ендайя підніс ліхтар так високо, як це дозволяло йому склепіння стелі, й попрямував далі. Через десять метрів він ураз зупинився, наштовхнувшись на постать янгола з вовчими очима. За якусь частку секунди до того, як вистрілити, Ендайя усвідомив, що це воскова фігура, яка тримає в своїх великих, наче кліщі, руках книжку, про яку він ніколи не чув:

Втрачений рай

Джон Мільтон

Янгол вартував вхід до ще одної зали, овальної та вдвічі просторішої за попередню. Стіни її були заставлені шафками-вітринами й округлими стелажами. Видовбані в стінах ніші були облаштовані під книгосховища-катакомби. Ендайя зітхнув.

– Алісіє! – гукнув він. – Кидай ці забавки й виходь. Я хочу тільки поговорити з тобою. Як професіонал із професіоналом.

Ендайя перетнув залу і став придивлятися до коридорів, що виходили з неї. І знову перед поворотом, там, де пітьма розмивала обриси речей, із полички на початку одного з коридорів висовувалася книжка. Ендайя скреготнув зубами. Якщо ця повія Леандро хоче бавитися з ним у кішки-мишки, то буде неабияк здивована.

– Ти сама напросилася, – мовив він, рушаючи цим коридором, що круто здіймався вгору.

Цього разу поліціянт навіть не завдав собі клопоту глянути, яку книжку вибрала Алісія, провадячи його до серця лабіринту. Майже двадцять хвилин Ендайя сходив нагору цього озіїща. На шляху йому траплялися зали й балюстради, поєднані арками й містками, із яких він міг пересвідчитися, що піднявся значно вище, ніж гадав. У самому низу фігурка Ісаака, прикутого до труби, здавалася тепер зовсім крихітною. Звівши погляд на баню, Ендайя побачив, що споруда пнеться далі вгору, викреслюючи чимраз вигадливіші закрути. Завжди, коли поліціянт уже гадав, що загубив слід Алісії, він натрапляв на корінець книжки, що висовувалася з полички коло входу до нового тунелю, який провадив до наступної зали, де дорога вчергове розходилася мереживом численних коридорів.

Природа лабіринту змінювалася, що ближче він підбирався до вершини. Плетиво переходів робилося дедалі химернішим, стали з’являтися люки й отвори, крізь які проймалися жмутки імлавого світла. Сутінь, що панувала тут, корилася чарам вигнутих дзеркал. У кожній новій залі, на яку він натрапляв, було чимраз більше фігур, картин і приладдя, мета якого лишалася для Ендайї загадкою. Деякі фігури видавалися незавершеними рóботами, інші являли собою скульптури з паперу чи гіпсу, що звисали зі стелі або стояли, втиснувшись у стіни, наче таємничі істоти в саркофагах, споруджених із книжок. Ендайєю поступово оволодівало якесь млосне й тривожне відчуття, і невдовзі поліціянт зауважив, що зброя вислизає йому з мокрих від поту пальців.

– Алісіє, якщо ти зараз не покажешся, я підпалю всю цю купу лайна й буду дивитися, як ти смажитимешся живцем. Ти цього хочеш?

За спиною почувся шурхіт, і Ендайя обернувся. Предмет, який спершу здався йому м’ячиком або якоюсь сферою завбільшки з кулак, котився вниз сходами з одного із коридорів. Поліціянт нахилився, щоб підняти його. Це була голова ляльки з бентежливим посміхом і скляними очима. За мить зала сповнилася металічними звуками мелодії, яка скидалася на колискову.

– Сучка, – процідив він крізь зуби.

Ендайя кинувся сходами догори, кров бухала йому в скронях. Звуки музики привели його до круглої зали, на краю якої відкривалася балюстрада, до якої линуло велике пасмо світла. З іншого боку виднілася скляна шибка бані, і Ендайя збагнув, що опинився на вершині. Музика йшла з глибини зали. Обабіч дверей стояло по білястій фігурі, вони були втиснуті поміж книжок і скидалися на муміфіковані трупи, полишені напризволяще. На підлозі лежали розгорнуті книжки. Ендайя, топчучи їх, пішов до протилежного боку зали. Там стояла невеличка, вбудована в стіну шафка, оздоблена, наче рака. Музика лунала звідти. Ендайя повільно відчинив дверцята.

На дні шафки лежала й бренькотіла музична скринька, зроблена з дзеркал. Всередині її поволі, наче в гіпнотичному трансі, оберталася фігурка янгола з розгорнутими крилами. Накрут пружини вичерпувався, і звук помалу стихав. Янгол завмер півповоротом. Саме в цю мить Ендайя помітив відображення в одній із дзеркальних граней музичної скриньки.

Одна з фігур біля входу, що здалися йому гіпсовими трупами, поворухнулася. Ендайя відчув, як волосся на потилиці стало йому дибки. Він рвучко обернувся й тричі вистрілив у постать, що вимальовувалася в промені світла. Шари паперу й гіпсу, з яких було зроблено статую, розлетілися хмарою пилу, що зависла в повітрі. Поліціянт опустив на кілька сантиметрів зброю і придивився. Лише тоді він помітив, як поруч із ним щось плавно ворухнулося в повітрі. Він обернувся і, знову звівши курок, упізнав блиск темних і гострих очей, що виринули з