Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– А друга риса?
– Вона не пробачає. Вона казала тобі цими днями щось, що могло б допомогти здогадатися, що в неї на думці? Подумай добре.
Беа завагалася, однак урешті все ж похитала головою. Фермін повільно кивнув і підвівся зі стільця. Узявши з вішака своє пальто, він приготувався вирушити в плавання цим зимовим вечором, який не віщував сприятливих вітрів.
– Тоді мені краще піти навідатися до того таксидерміста. Побачимо, може, щось спаде на думку по дорозі…
– Ферміне? – окликнула його Беа, перш ніж він дійшов до дверей.
Він зупинився, однак не став обертатися.
– Є щось, про що Алісія нам не розповіла, еге ж?
– Підозрюю, що вона нам багато про що не розповіла, Беа. І, гадаю, вона це зробила для нашого ж добра.
– Але є щось, що стосується Даніеля. Що може завдати йому великої шкоди.
Аж тоді Фермін обернувся до неї з сумовитою усмішкою.
– Але ж, щоб цього не сталося, у нього є ти і я, чи не так?
Беа пильно подивилася на нього.
– Будь обережний, Ферміне.
Жінка дивилася, як він вийшов у синяві сутінки, що провіщали сніг із дощем. Вона так і лишилася стояти, спостерігаючи за тим, як вулицею Святої Анни проходили люди, ховаючись у свої куртки й шалики. Щось їй підказувало, що зима, справжня зима, щойно звалилася на них без попередження. І що цього разу вона не мине безслідно.
23
Фернандіто лежав, простягнувшись на своєму ліжку і втупивши погляд у невеличке віконце. Кімнатка його, а радше сказати комірчина, мала спільну стінку з пральнею, і хлопцеві завжди здавалося, що він перебуває всередині підводного човна, тільки похмурішого й не такого комфортабельного, як ті, які він бачив на денних сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Утім, того вечора Фернандіто завдяки гормональному сплеску – хоч він вважав це духовним і містичним піднесенням – почувався щасливим аж до неба. Його Величність Кохання постукало до ного у двері. Точніше кажучи, не постукало, а радше промайнуло десь попереду, але Фернандіто вірив, що доля, як і зубний біль, не відпускає нікого, доки людина не збереться на відвазі й не зустрінеться з нею лицем до лиця. А надто коли йдеться про любовні справи.
Об’явлення, якому нарешті вдалося раз і назавжди вигнати дух злохитрої Алісії і розбити її примарні чари, під впливом яких минув хлоп’ячий вік Фернандіто, сталося з ним кілька днів тому. Кохання йде, та до іншого веде. Так співається у піснях-болеро, які, хоч і солодкавіші за кремові тістечка, однак у любовних справах майже завжди мають рацію. Безглузде й ілюзорне кохання Фернандіто до сеньйорити Алісії привело його, крізь страхи й небезпеки, до родини Семпере й до роботи, яку йому запропонував добрий книгар. А звідти від раю його відділяв лише випадок.
Він стався одного ранку, коли Фернандіто прибув до книгарні виконувати свої обов’язки розносника замовлень. Крамницею витало бентежливо чарівне створіння з лоскітливим акцентом. Фернандіто, дослухаючись до розмови, почув ім’я Софія і розвідав, що це небога книгаря Семпере й кузина Даніеля. Як виявляється, Даніелева мати, Ізабелла, була за походженням італійкою, і Софія, що народилася в Неаполі, мешкала у своїх родичів, доки навчалася в Барселонському університеті й удосконалювала свою іспанську. Уся ця інформація, звісно, великого значення для хлопця не мала.
Вісімдесят п’ять відсотків сірої речовини Фернандіто, не кажучи вже про інші, менш важливі органи, було зайнято милуванням і обожненням Софії. Дівчині мало бути близько дев’ятнадцяти років, може, на рік більше, може, менше. Природі, безмежно жорстокій до сором’язливих юнаків, що дійшли статевої зрілості, заманулося обдарувати Софію цілим набором опуклостей, обіжних ліній і похитуванням обтиснутих одягом стегон, самого споглядання на які було досить, щоб увергнути Фернандіто в стан, близький до зупинки дихання. Її очі, обриси вуст і ті білі зубки, між якими виднівся рожевий язичок, коли вона всміхалася, туманили голову бідолашному парубкові, який годинами міг уявляти, як його пальці пестять цей ротик, що немов вийшов із-під пензля майстрів Ренесансу, опускаються шийкою, прямуючи до того райського видолинку, який увиразнювали обтислі вовняні светрики, що їх носила дівчина, і який свідчив про те, що італійці завжди були неперевершеними майстрами архітектури.
Хлопець заплющив очі й відмежувався від бурмотіння радіо у вітальні та криків сусідів, щоб викликати у своїй уяві образ Софії, яка простяглася в солодкій знемозі на ложі з пелюсток троянд (або яких інших квітів), віддаючи Фернандіто всі принади юної весни свого життя, щоб він рукою твердою і вмілою в поводженні з усіма видами застібок, «блискавок» та інших секретів вічного жіноцтва позбавив її одягу, укрив її тіло поцілунками (а може, й покусуваннями) і зрештою поклав обличчя на те незрівнянне в своїй досконалості плесо, що його небеса дуже вдало розташували між пупком і лоном кожної жінки. Фернандіто лежав, поринувши у мрії, переконаний, що якби Господь Бог цієї самої миті спопелив його блискавкою за таке неподобство, то воно того було варте.
Блискавка його не спопелила, натомість задзвонив телефон. У коридорі почулися важкі кроки, двері кімнатки різко відчинилися, і на порозі з’явилася дебела постать його батька, у майці, підштаниках і з бутербродом у руці.
– Вставай, ледащо, це тебе, – оголосив батько.
Нагло вихоплений з обіймів раю, хлопець поплентався в кінець коридору. Там на поличці стояв телефон, над яким висіло пластикове розп’яття, що його мати Фернандіто купила в Монсерраті. Коли натиснути на вмикач, очі Ісуса світилися надприродним блиском, що коштувало Фернандіто не одного року кошмарів. Щойно він узяв слухавку, його брат Фульхенсіо вистромив голову з-за дверей, щоб підслуховувати й перекривляти його, до чого був справжнім мастаком.
– Фернандіто? – запитав голос у слухавці.
– Так, я слухаю.
– Це Алісія.
Серце у хлопця ледь не вистрибнуло з грудей.
– Можеш говорити? – запитала вона.
Фернандіто пожбурив капцем у Фульхенсіо, і той сховався у своїй кімнаті.
– Так, можу. З вами все гаразд? Де ви?
– Слухай мене уважно, Фернандіто. Мені треба зникнути на якийсь час.
– Це звучить дуже погано!
– Мені потрібно, щоб ти зробив мені одну послугу. Це дуже важливо.
– Усе, що скажете.
– Та коробка з документами, яку я попросила тебе забрати з моєї квартири, досі в тебе?
– Так. У надійному місці.
– Я хочу, щоб ти відшукав серед тих паперів зошит, на обкладинці якого рукою написано «Ізабелла».
– Я бачив його. Але не читав, ні. Навіть не думайте.
– Я знаю, що ти не читав. Я
