Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Так…
– Поясни йому, що це я сказала тобі передати йому цей зошит. Що він належить йому й нікому іншому.
– Гаразд, сеньйорито Алісіє. А де ви зараз?
– Не має значення.
– Ви в небезпеці?
– Не турбуйся за мене, Фернандіто.
– Певно, що я турбуюся…
– Дякую тобі за все.
– Це звучить, як прощання.
– Ми ж із тобою знаємо, що прощаються тільки нудні романтики.
– Ви ніколи не будете романтичкою. Хоч як би не намагалися.
– Ти добрий товариш, Фернандіто. І хороший чоловік. Софії неабияк пощастило.
Фернандіто почервонів, як жар.
– Звідки ви знаєте…
– Я рада, що ти нарешті зустрів когось, хто заслуговує на тебе.
– Такої, як ви, сеньйорито Алісіє, більше нема.
– Ти зробиш те, про що я тебе попросила?
– Авжеж, не хвилюйтеся.
– Я люблю тебе, Фернандіто. Лиши собі ключі від моєї квартири. Вона твоя. Будь щасливий. І забудь мене.
Перш ніж він встиг промовити бодай слово, Алісія поклала слухавку. Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому під горло, і, витираючи сльози, також поклав слухавку.
24
Алісія вийшла з телефонної будки. Таксі чекало на неї за кілька метрів. Водій замислено курив крізь відчинене віконце. Побачивши, що Алісія підходить, він зібрався викинути недопалок.
– Їдемо?
– Ще трохи. Докурюйте.
– За десять хвилин зачиняють ворота… – сказав таксист.
– За десять хвилин нас уже тут не буде, – відповіла Алісія.
Вона стала спинатися вгору назустріч неозорому лісу гробівців, хрестів, янголів і ґарґулій, який вкривав схил пагорба. Сутінки натягнули на цвинтар Монтжуїк саван із багряного хмаровища. Вітер колихав завісу з мокрого снігу, встеляючи дорогу перед Алісією килимом з кришталевих порошинок. Дівчина пройшла стежиною і піднялася кам’яними сходами, що привели її на огороджений майданчик, заставлений могилами й скульптурами химерних фігур. Там, вимальовуючись проти латки світла з Середземного моря, здіймався надгробок, ледь помітно похилений набік.
Ізабелла СЕМПЕРЕ
1917–1939
Алісія присіла навпочіпки перед могилою і поклала руку на плиту. У пам’яті спливло обличчя, яке вона бачила на світлинах у будинку сеньйора Семпере й на тому знімку, що його зберіг адвокат Бріанс, знімку його колишньої клієнтки й, найпевніше, його невисловленого кохання. Алісія пригадала те, що читала в записнику Ізабелли, і хоч ніколи не була знайома з цією жінкою, останки якої лежали перед нею, вона знала, що ніхто не був їй такий близький, як ця людина.
– Можливо, було б краще, щоб Даніель ніколи не дізнався правди, щоб ніколи не знайшов ні Вальса, ні помсти, якої так жадає. Але я не можу вирішувати за нього, – промовила вона. – Вибач.
Алісія розстебнула пальто, позичене в старого сторожа, і дістала з внутрішньої кишені різьблену статуетку, яку він їй подарував. Дівчина глянула на маленького янгола з розпростертими крилами, якого Ісаак багато років тому купив своїй донечці на розпродажі різдвяних фігурок і всередині якого Нурія ховала таємні послання до свого батька. Алісія дістала зі сховку записку й перечитала те, що нашкрябала на клаптику паперу дорогою на цвинтар.
Маурісіо Вальс
Ель-Пінар
Вулиця Мануеля Арнуса
Барселона
Вона скрутила записку й поклала її назад усередину статуетки. Потім затулила схованку й поставила фігурку янгола перед надгробком, поміж вазами із зів’ялими квітами.
– Нехай вирішує доля, – прошепотіла вона.
Коли Алісія повернулася до таксі, водій чекав на неї, спершись на авто. Він відчинив їй дверцята, сів за кермо і глянув на дівчину в дзеркало заднього огляду. Алісія, здавалося, поринула у свої думки. Таксист побачив, як вона розкрила сумочку й дістала звідти флакон з білими пігулками. Ковтнула пригорщу і стала їх пережовувати. Водій простягнув їй флягу, яка лежала на пасажирському сидінні спереду. Алісія запила. Урешті звела погляд.
– Куди поїдемо? – запитав таксист.
Вона показала йому жмуток банкнот.
– Там щонайменше чотириста дуро, – припустив він.
– Шістсот, – уточнила Алісія. – Вони всі ваші, якщо будемо в Мадриді до світанку.
25
Фернандіто зупинився на протилежному боці вулиці й поглянув крізь вітрину книгарні на Даніеля. Коли хлопець виходив з дому, пішов сніг, і вулиці вже були майже порожніми. Він спостерігав за Даніелем протягом кількох хвилин, щоб пересвідчитися, що той у книгарні сам-один. Коли Семпере-молодший підійшов до дверей, щоб повісити на них табличку «Зачинено», Фернандіто вигулькнув з темряви і став перед Даніелем із застиглою на обличчі усмішкою. Даніель здивовано глянув на нього й відчинив двері.
– Фернандіто? Якщо ти шукаєш Софію, то сьогодні вона лишилася на ніч у подруги, що мешкає в Саррія, бо вони мають закінчити якусь роботу чи…
– Ні. Я шукаю вас.
– Мене?
Хлопець кивнув.
– Проходь тоді.
– Ви сам?
Даніель спантеличено глянув на нього. Фернандіто зайшов до книгарні й зачекав, доки Семпере-молодший не зачинив дверей.
– Кажи.
– Я приніс вам дещо від сеньйорити Алісії.
– Ти знаєш, де вона?
– Ні.
– Що ти приніс?
Фернандіто завагався на якусь мить, а потім дістав з-під своєї куртки предмет, що видавався учнівським зошитом, і простягнув його Даніелеві. Той узяв зошит, усміхаючись простодушності Фернандіто й усій цій аурі таємничості. Однак ледве він прочитав ім’я, написане на обкладинці, як усмішка його щезла.
– Ну, я вас лишаю… – сказав Фернандіто. – На добраніч, доне Даніелю.
Семпере-молодший кивнув, не відриваючи погляду від зошита. Щойно Фернандіто покинув книгарню, Даніель вимкнув світло й зачинився в підсобці. Там він сів за старий, іще дідів, стіл, увімкнув настільну лампу й заплющив очі на кілька секунд. Він відчував, як руки йому трусяться, а серце дедалі сильніше гупає в грудях.
Удалині задзвонили церковні дзвони. Даніель розгорнув зошит і став читати.
Записник Ізабелли
1939
Мене звати Ізабелла Жисперт, я народилася в Барселоні в 1917 році. Мені двадцять два роки, і я знаю, що двадцять три мені ніколи не виповниться. Ці рядки я пишу з упевненістю в тому, що жити мені лишилося кілька днів і що скоро я покину тих, кому найбільше завдячую в цьому світі: мого сина Даніеля й мого чоловіка Хуана Семпере, найдобрішу людину з усіх, кого я зустрічала в своєму житті, що оточив мене щирістю, любов’ю й відданістю, на які я не заслуговувала. Я пишу сама для себе, забираючи з собою таємниці, які мені не належать, знаючи, що ніхто ніколи не прочитає цих сторінок. Я пишу, щоб, хапаючись за життя, відновити все у своїй пам’яті. Єдине моє прагнення – пригадати й зрозуміти, ким я була і чому чинила так, як чинила, доки я ще спроможна це зробити, доки притомність, яка вже