Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Аріадна підвела обличчя й зустрілася з усмішкою Леандро, що випромінювала спокій і співчуття. Їй захотілося загубитися в цій усмішці й більше ніколи не прокидатися. Леандро нахилився й поцілував Аріадну в чоло.

Губи його були холодними.

Тої ночі, коли чарівне зілля, яке лікар уколов їй, розтікалося востаннє по її жилах, Аріадні наснився Багряний Князь із розповідей, які батько написав для неї, і вона все пригадала.

Минуло вже багато років, і вона вже майже не пам’ятала облич своїх батьків чи сестри. Лише у снах вона могла побачити їх знову. У снах, які завжди переносили її в той день, коли до їхнього дому прийшли чоловіки, щоб арештувати батька, забрати її з сестрою, а матір лишити помирати в будинку на Вальвідрері.

Тої ночі їй наснилося, ніби вона знову чує гуркіт машини, що над’їжджає з-поміж дерев. До неї із саду долинає відлуння батькового голосу. Вона визирає з вікна своєї кімнати й бачить, як чорний екіпаж Багряного Князя зупиняється перед фонтаном. Дверцята екіпажу відчиняються, і денне світло меркне.

Аріадна відчуває доторк крижаних вуст до своєї шкіри, а крізь стіни, немов отрута, просякає тихий голос. Вона кидається до шафи, щоб сховатися там зі своєю сестрою, але очі Багряного Князя бачать усе і знають усе. Зіщулившись у темряві, вона слухає, як поволі наближаються кроки творця всіх її кошмарів.

16

Спершу долинув різкий запах одеколону й тютюну. Відтак почулися кроки чоловіка, що спускався сходами донизу, однак Вальс вирішив позбавити його задоволення. Коли битву програно, лишається тільки демонструвати байдужість.

– Я знаю, що ти не спиш, – промовив Ендайя. – Не змушуй мене виливати на тебе відро холодної води.

Вальс розплющив очі. Цигарковий дим зміївся в півтемряві, викреслюючи в повітрі желейні фігури. Вогник жаринки відблискував у очах Ендайї.

– Чого ти хочеш?

– Я подумав, що ми могли б порозмовляти.

– Мені нічого тобі сказати.

– Хочеш цигарку? Кажуть, куріння вкорочує життя.

Вальс знизав плечима. Ендайя всміхнувся, запалив цигарку й простягнув йому крізь ґрати. Вальс тремтячими пальцями взяв її і жадібно затягнувся.

– Про що ти хочеш поговорити?

– Про список, – відказав Ендайя.

– Я не знаю, який список ти маєш на увазі.

– Той, який ти знайшов у книзі в своєму кабінеті. Той, який був разом із тобою тої ночі, коли тебе схопили. Той, у якому було близько сорока номерів свідоцтв про народження й про смерть. Ти знаєш, який список я маю на увазі.

– У мене його вже нема. Це його шукає Леандро? Адже це на нього ти працюєш, хіба ні?

Ендайя знову сів на сходинку й байдуже поглянув на Вальса.

– Ти зробив копію?

Вальс похитав головою.

– Ти впевнений? Добре подумай.

– Мабуть, я все ж зробив одну копію.

– Де вона?

– Була у Вісенте. Мого охоронця. Перед Барселоною ми зупинилися на заправці. Я попросив Вісенте купити блокнот, переписав номери й віддав йому на той випадок, якби щось трапилося й ми розлучилися. У нього в місті була знайома людина, яку він мав попросити дістати всі ці документи й знищити їх, щойно ми позбудимося Мартіна й дізнаємося, кому ще він передав цю інформацію. Таким був наш план.

– І де зараз ця копія?

– Я не знаю. Вісенте носив її в кишені. Я не знаю, що вони зробили з його трупом.

– А більше копій, окрім тої, що була у Вісенте, не існує?

– Ні.

– Ти впевнений?

– Так.

– Ти знаєш: якщо ти мені брешеш або щось приховуєш від мене, я триматиму тебе тут невідь-скільки.

– Я тобі не брешу.

Ендайя кивнув і поринув у тривалу мовчанку. Вальс боявся, що поліціянт піде і знову залишить його самого на дванадцять, або й більше, годин. Він уже дійшов тої межі, коли короткі візити Ендайї стали для нього єдиною втіхою за весь день.

– Чому мене ще не вбили?

Ендайя всміхнувся, немовби чекав на це запитання, давно заготувавши на нього відповідь.

– Тому що ти на це не заслуговуєш.

– Леандро мене так ненавидить?

– Сеньйор Монтальво не ненавидить нікого.

– Що мені потрібно зробити, щоб заслужити це?

Ендайя зацікавлено дивився на нього.

– Зі свого досвіду я знаю, що саме той, хто найбільше чваниться своїм бажанням померти, останньої хвилини, коли дивиться смерті в зуби, задкує і скиглить, як баба.

– В очі.

– Що?

– Дивитися смерті в очі, кажуть. Не в зуби.

– Я все забуваю, що у нас в гостях така високоосвічена людина.

– То ось хто я? Один із гостей Леандро?

– Ти вже ніхто. І коли смерть прийде за тобою, вона тобі покаже свої зуби.

– Я готовий.

– Я тебе розумію. Не думай, що я не здатен зглянутися на твої страждання.

– Овва! Співчутливий кат.

– Чиє б нявчало, а твоє б мовчало. Бачиш, я теж знаю примовки. Я пропоную тобі угоду. Між мною і тобою. Якщо ти поводитимешся добре й допомагатимеш мені, я сам тебе вб’ю. Чисто й швидко. Вистрілю в потилицю. Ти навіть не помітиш. Що скажеш?

– Що я маю робити?

– Підійди ближче. Хочу тобі дещо показати.

Вальс підступив до ґрат клітки. Ендайя шукав щось у кишені свого піджака, і на якусь мить Вальсові захотілося, щоб це був револьвер і щоб поліціянт розніс голову йому тут же. Але той вийняв із кишені фотографію.

– Я знаю, що тут хтось був. Не завдавай собі клопоту заперечувати. Я хочу, щоб ти глянув на це фото і сказав мені, чи цю людину ти бачив.

Ендайя показав йому світлину. Вальс кивнув.

– Хто вона?

– Її звали Алісія Ґріс.

– Звали? Вона померла?

– Так, хоча вона цього ще не знає, – відказав поліціянт, ховаючи знімок.

– Можна я лишу собі фотографію?

Ендайя здивовано підніс брови.

– Не думав, що ти такий сентиментальний.

– Будь ласка.

– Бракує жіночого товариства, еге ж?

Ендайя поблажливо всміхнувся й погордливим жестом кинув фотографію до клітки.

– Вона твоя. Правду кажучи, дівчинка просто диво, у своєму роді. Можеш милуватися на неї цілісінькі ночі й смикати свого живчика обома руками. Пардон, однією.

Вальс дивився йому в очі без жодного виразу.

– Поводься й далі як слід і заробляй бали. Я зарезервую для тебе кулю «дум-дум» як прощальний подарунок і компенсацію за всі твої заслуги перед вітчизною.

Вальс зачекав, доки Ендайя не зникне вгорі сходів, а потім опустився навколішки, щоб підібрати фотографію.

17

Аріадна знала, що цей день стане днем її смерті. Вона зрозуміла це