Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

щоб йому ніщо не застувало дороги, щоб він бачив і фініш, і далі поза ним. Не бійся, що трохи відстанеш, — головне, аби Вихор міг бачити все поперед себе. — Другу руку він уже витяг з кишені, і Вихор тицьнув ніздрі йому в долоню, а я знову почув той самий слабкий запах, що й на пасовиську дядька Пошема в понеділок — я чи й будь-хто інший мусив би відразу його впізнати, та я б і впізнав, якби хоч трохи мав часу. — Не забудеш?

— Ні, — відповів я.

— Тоді рушай, — сказав він. — Одведи його, Лайку.

— А ти не підеш? — запитав я.

Лайк узяв коня за гнуздечку, він мусив силою відривати його морду від Недової долоні, аж Нед знову сховав руку до кишені.

— Рушай, — сказав він ще раз. — Ти знаєш, що робити.

Лайк вів коня, бо таки й мусив вести: один раз Вихор навіть спробував крутнутись назад, — добре, що Лайк шарпонув його.

— Удар його легенько, — мовив Лайк. — Нехай собі нагадає, що йому треба робити.

Я послухався, і ось ми з Маквіллі вже втретє стримували своїх громовиків перед лінією старту. Акронів грум ухилився від нагоди ще раз бути збитим з ніг, а що більше охочих не зголошувалося, ані примусом ніхто не йшов, то простигли шмат мотузка від поруччя до поруччя і двоє демократів стали з ним у руках пообабіч, дивлячись один на одного через трек. Цей старт був, мабуть, найкращий проти всіх попередніх. Акрон, якому розтовкти шестидюймову дошку було заіграшки, тепер, природно, не хотів підходити до мотузка ближче, як на шість футів, а Вихор, хоч носом майже торкався того мотузка, стояв непорушно, мов корова, і, здається, виглядав у юрбі Неда. І тут пролунала команда: «Гайда!», — мотузок упав, і в ту саму мить Акрон з Маквіллі вистрелили попри нас, а Маквіллі прокричав, замалим не в вухо мені:

— Тепер побачиш, білий хлопче!

І вони погнали, але тільки на довжину одного корпуса вирвалися вперед, бо відразу ж Вихор покірно підтягся на рівень коліна Маквіллі — сила, ритм, усе, що хочеш, було в його бігові, одне тільки до нього не дійшло, що це перегони. Але все-таки, як щиро мовити, тоді вперше, відколи я брав участь у цьому змаганні, був його чинником, воно скидалося на перегони: обоє коней бігли, ніби спряжені, тільки один трохи попереду; так ми вийшли на протилежну пряму першого кругу, наші взаємні позиції в русі вперед змінювались і зміщувалися з якоюсь мало не сонною млявістю. Акрон вибивався наперед, аж починало здаватись, що він і справді може відірватися від нас, — тоді Вихор помічав своє відставання і надолужував його. Аж на щось несерйозне це іноді скидалося — я чув голоси декого з-поза поруччя, тих, котрі ще не знали Вихра, що він, мовляв, просто не хоче лишатись так далеко самотою. Обігнули ми останній поворот і вийшли на зворотну пряму першого кругу, і тут, слово честі, Вихор почав шукати очима Неда; слово честі, він навіть заіржав, — ніколи я ще такого не чув, щоб кінь іржав на бігу. Я навіть не знав, що вони таке можуть робити.

Я втяв його скільки стало сили. Він шарпнувся вперед, задрижав, скочив знову; ми вже подарували Маквіллі відстань у два корпуси, тож я втяв його ще раз; ми ввійшли в другий круг, відстаючи на два корпуси, і я мусив тепер вдатись до обшмугляного прута, аж поки Акрон замість Неда посів Вихрову увагу, і він знов надолужив відставання, вийшовши на рівень коліна Маквіллі, цілком покірний, але ані на дюйм далі — цей чудово обладнаний і організований механізм, м’язи якого ніколи не сповіщав мозок, чи то пак мозок якого ніколи не сповіщали його аванпости спостережень і досвіду, що єдина мета і сенс усіх цих шалених зусиль — дістатися кудись першим. Тепер Маквіллі шмагав, тож мені не було потреби, — він не міг ані залишити Вихра позаду, ані відстати від нього; ми пройшли протилежну пряму, тоді знов останній поворот, я все ще на Вихрові, а Вихор усе ще поміж двох поруччів, отож мені лишилось тільки виконати останні Недові вказівки: підтягти коня, вповільнити його біг, подарувати Маквіллі ще раз відстань у цілий корпус, щоб ніщо не застувало Вихрові треку, фінішу й далі поза ним. Він, Вихор, перший побачив Неда. Перше, що я відчув — це карколомний стрибок, порив, немовби він, Вихор, розтяв якусь невидиму перепону чи з прив'язу зірвався. Тоді і я помітив Неда, ярдів за сорок поза фінішем, — маленького, мізерного й самітного на порожньому треку; блискавкою проминули ми Акрона й занесену руку Маквіллі, тоді на мить побачив я викривлене обличчя Маквіллі, і це все — понад нами блиснула лінія фінішу.

— Ходи, синку, — сказав Нед. — Воно тут, у мене.

Він, Вихор, тільки що не скинув мене, зупиняючись і повертаючись на трекові (Акрон був десь тут-таки, за нами, і, здається, теж пробував зупинитись), і так шалено рвонувся до Неда, закусивши вудила й геть ні на що не вважаючи, що зупинився, аж коли занурив ніздрі Недові в долоню, а я сидів коневі мало не на вухах і хапався за що не попало, пораненою рукою, як і здоровою.

— Ми виграли! — сказав я, — ні, скрикнув. — Ми виграли! Ми його побили!

— Еге ж, почасти ми це зробили, — мовив Нед. — Надійся на свою зірку, може, з тебе вже вистачить.

Це ж бо були мої перші перегони, які я до того ж і виграв. Тобто справдешні перегони, на яких були глядачі, дорослі люди, більше їх, ніж я будь-коли за раз бачив, вони дивились, як я вигравав, і (бодай дехто з них) закладалися грішми, що я виграю. Отож не мав я часу приглядатись до його обличчя, прислухатись до його голосу чи слів (чи що він там каже), бо вони, люди, вже перебиралися через поруччя, на самий трек, і підходили до нас, ціле збурене юрмовище пропітнілих капелюхів, сорочок без краваток І облич з ротами, розчахненими від крику.

— Тепер держися, — сказав Нед, але й це мені ще було невтямки, — тільки обличчя й голоси, наче море:

— Оце ти гнав його, хлопче! Оце так дав!

Одначе ми не зупинились, Нед вів Вихра, все приказуючи:

— Пропустіть нас, панове білі, пропустіть, панове білі, — аж поки дали нам дорогу пройти, але юрба не відступалась, а немов хвиля котилася разом з нами до воріт на внутрішнє поле, де чекали судді, і Нед сказав знову: — Тепер держися, — а далі