Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
Ніхто не відповів тепер на запитання княгині, і, помовчавши, вона вела далі:
– І про деревлян – то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян і відаю: коли покличемо – прийдуть, допоможуть. І Чернігів допоможе, і Востер, – уже там бачили дими на пониззі. А ми ще пошлемо гонців, нехай летять, кличуть.
У палаті стояла тиша. Від задухи свічки запливали воском. Була година, коли на стінах змінювалась сторожа і лунали била. Але зараз і вони мовчали.
– То й станемо! – закінчила княгиня. – Ти, Добринє, – звернулась вона до нього, – будеш з воями на стіні. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде біля Подольських, а хто біля Перевесищанських воріт. Іще, бояри мої й мужі, відчиняйте свої кліті. Не самі алчемо, мусимо годувати все воїнство… Підемо, мужі, – печеніги, може, близько… А Святославу, – додала вона, – ми також пошлемо вість: спіши до нас, князю, важко тобі на Дунаї, а горе й у отчині твоїй…
І хтось у палаті додав:
– Аще не жаль ні матері, стару сущу, ні дітей своїх…
Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись і куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга відчула, яка вона хвора і як стомилась. Ноги були важкі, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготіли червоні й зелені кола. Напруживши всі сили, спираючись на руку Добрині, вона минула свої покої, вийшла в сіни й зупинилась біля опочивальні княжичів.
– Ти йди на стіни, – сказала вона Добрині, – печеніги, аки таті, все роблять уночі.
Він вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальні княжичів. Їй хотілось сісти, заплющивши очі, спочити, подумати над тим, що сталось.
Вона сіла в опочивальні княжичів. Колись тут жив і виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вікно в опочивальні було завішене. У куточку просто на підлозі стояв світильник. Коли княгиня зайшла, біля нього сиділа ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, і та пішла.
Княжичі спали на трьох ліжках, що стояли попід стіною. Ложа Ярополка і Олега стояли в затінку, ложе Володимира було ближче, й промінь від світильника блукав на його обличчі.
Це обличчя було спокійне, замислене, Володимир рівно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же він схожий на свою матір – Малушу. І замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати після важкого пережитого дня в цю нічну годину!
Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час біля Києва з’явились печеніги. Звичайно вони бродили улусами на пониззі Дніпра, біля порогів, рідко насмілювались навіть там, у безлюдді, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?
Гонці, що примчали вдень Соляним шляхом, розповідали, що печеніги кілька днів тому перейшли вночі Рось, обминули Родню й улусом ідуть до Києва. Гонці від Переяслава говорили, що й там іде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, – не один улус ішов до Києва, печеніги збирали всю орду.
Княгиня думала, що поява печенізької орди біля Києва якось пов’язана з тим, що князя Святослава немає в Києві. Але навряд чи насмілились би печеніги, навіть тоді, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полі над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русі.
І одразу ж думки її перелетіли в далеку Болгарію, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Він – далеко від рідної землі, над ним і всіма воями день і ніч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом.
Вона пригадала, що було тільки-но в палаті, голос котрогось із бояр: «Чужая земля іщеши, а свою ся лишив», – і кров знову вдарила їй в обличчя. Ні, вони не розуміють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарії.
Адже й вона, мати його, довго не розуміла сина, а потім побачила: або бути рабами василевсів, або жити, як належить людям. Зрозуміла і благословила – як княгиня й мати перехрестила його, язичника.
«А якщо?.. – Кров одразу відлила від її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на брані з ромеями. – Може, – вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, – може, печеніги саме тому й з’явились під Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б він був у Києві, печеніги нізащо б не насмілились іти з поля в Полянські землі.
І що тепер робити? За стінами Гори й валами, – княгиня була певна в цьому, – вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далі? Дружина в них невелика, харчів небагато, води мало…»
Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложі заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потім він поволі розплющив очі, протер їх кулаками, підвів голову…
Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на підлозі тут горить світильник, але далі
