Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
Серед білого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Київ сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям куріли димки, на Подолі йшов торг, по Дніпру й Почайні снували лодії, – город жив, як звичайно, в таку пору сторожі ніколи не дзвонили.
Але невдовзі не тільки з Гори, а й низької Оболоні стало видно, як на півдні, десь за Вітичевим, високо піднялися в голубе небо чорні дими. Незабаром Соляним шляхом понад Дніпром примчали й вершники.
– Від Родні йдуть печеніги! – кричали вони.
А на стінах все стогнали й стогнали, піднімали людей, сіяли тривогу била…
І тоді, як бувало й раніше, з усіх усюд: з берегів Почайни і Дніпра, витягнувши на сухе лодії, від торгу з статками, на волах і конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечі дітей, – через ворота на Гору почав вливатись довгий потік людей. З тривогою в очах ішли літні люди, перелякано дивились навкруг жінки, плакали діти. А ще багато людей, усі, хто був молодший і здоровіший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрізь гостре околля, запасали на Горі воду й харчі.
Тільки надвечір обірвався потік, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передградді й над Почайною. У цій тиші лунко заскреготали жеравці на воротях, натягнулись ланцюги й важко піднялись, ніби прилипли до стін города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрізана від усього світу. Швидко сутеніло.
Ніч була темна. Двір на Горі й усі конці забили люди. Матері з дітьми спали просто неба, на землі, чоловіки носили на стіни каміння, підсипали городниці, ставили там великі луки-самостріли.
Неспокійно було й у боярських та воєводських хоромах. Цієї ночі там ніхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрізь грюкали двері, час од часу від хоромів до княжих теремів тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, які лежали на землі, бояри, тіуни, ліпші мужі.
Вони збирались у Золотій палаті. У одному з куточків біля завішених вікон горіло кілька свічок, кволе світло їх поблискувало на доспіхах князівських, ледь освітлювало мужів города. Ніхто з них тепер не сидів на лавах, всі вони товпились попід стінами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вікна й двері в палаті були зачинені, від гострого смороду чобіт, дьогтю важко було дихати.
Пізніше з’явилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору і тепер вийшла до мужів, спираючись на посох, що глухо стукав об підлогу. Бояри й воєводи стиха загомоніли, привітали її. Але княгиня ніби не чула їхніх вітань – темна постать її пропливла через палату, зупинилась біля доспіхів княжих.
Там вона й стала в сяйві свічок. Проміння їх освітило її обличчя – бліде, стомлене, неспокійне. Темні очі княгині дивились на бояр і мужів.
– Дружино моя! – почала княгиня. – Чули всі – печеніги в полі. Дими встали над Роднею, гонці сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава – вони рвуться просто з поля й думають зайти від пониззя…
– Заходять уже, – вирвалося серед мужів, – думають, либонь, оточити город…
Ще голоси пролунали:
– Мусимо послати до Святослава, скажемо – чужая земля іщеши, свою ся лишив…
– Худо зробив князь, у таку годину покинув…
І ще інші:
– До древлян треба вдатись…
– Не надійтеся на деревлян – їм у лісах Київ не горить.
– До сіверян!
– До Новгорода!
Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгині простягались довгі руки, глухо стукали посохи.
Княгиня довго дивилась на своїх мужів, стиснувши уста.
– Мужі мої, – вела вона далі. – Хіба вперше бачимо ми ворога під стінами города? Усі князі, – княгиня поглянула на доспіхи на стіні, – і всі людіє наші вже не раз рубались на стінах і валах Києвих, станемо й тепер…
– Мала сила в нас, княгинє, – несміливо промовив хтось із бояр.
– А ти відаєш, – звернулась вона до нього, – чи великою силою ідуть печеніги? Нас – багато, бояри й мужі мої, маємо дружину, стануть гридні, діти наші нехай стають, дворяни, і я стану з вами, мужі!
Роздратована й сувора в гніві своїм, княгиня Ольга говорила:
– І на князя Святослава не кладіть лжі. Не чужої землі шукає, за честь своєї стоїть, не сам пішов – ми його послали. Хто рече, аще
