Диво - Павло Архипович Загребельний

голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин і жон їхніх, не знайшли багато хліба, бо неврожай був для всіх: і для старшин, і для простолюддя; тоді кинулися всі по Волзі до булгар, привезли звідти хліб ще до приходу князевого; від князя не сподівалися нічого, крім кари за бунт, тому й зустрічали його лодьї на Волзі, на самому краю Ростово-Суздальської землі, не добром – дошкуляли стрілами на мілких перекатах, валили впоперек річки велетенські дерева, творячи непропливні загати. Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимі супротивники визирали, коли злізе він з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всіх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кінець там князеві, бо звір мовчки йшов на здиб, підвівшись на задні ноги, виріс мовби з-під землі просто коло князя, вже дихнув Ярославові в обличчя гарячим смородом смерті. Так само тоді не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру і вдарила з холодною несхибністю, і звір упав мало не на самого князя, аж тому довелося відскочити вбік, незграбно тягнучи свою покалічену ногу. Звелів на тому місці закласти город і назвати його своїм іменем. Місце Ярославової слави: Ярославль. Хіба що й отут звеліти вибудувати город або хоч сільце? Тоді, побивши в Суздалі волхвів, сказав народові: «Бог насилає за гріхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи іншу покару, а чоловік нічого не відає і не може». Зате сам завжди міг і пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.

Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: «Тричі киями бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лукавими братами, у прані і в журбі, почасти в недосипанню, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі».

Але хто хоче жити, повинен перемагати.

Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.

Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.

- Зажди, – зупинив його князь, – взяти вепра на дрюка і до Берестів.

– Дрючечок зламається, – вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.

– Новий вирубаємо. – Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою. – Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.

– Ги-ги! – реготнув блазень. – А хто ж понесе? Коні чи люди?

– Люди!

– Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.

– На тому ж місці, де ото патякаєш, – сказав майже урочисто Ярослав, – закладемо поселення людське.

– І назвемо Ярославець! – вихопився мерщій Бурмака.

– Ярославль-Київський, – змахнув своїм ножакою Ситник. – Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім’я твоє, княже!

– Веприще – ось як назвати, – сказав князь, – бо таки кабанюра чималий.

– Хіба ж то кабан? – штурхнув чоботом вепра Бурмака. – Хіба це вепр? Так собі, веприк.

– То й назвемо село Веприк, – посміхнувся князь.

Блазень застрибав, заляпав у долоні:

– Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!

– Що мелеш, блазню! – закричав на нього Ситник. – Чи вже й зовсім з глузду з’їхав?

– А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! – взявся в боки блазень.

Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні остраху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.

Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з’явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже не було тоді йому впину.

Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм робити своє діло, лаявся чорно.

Перевізники посміювалися з дурнуватого карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:

– Щоб тобі кістка поперек горла стала!

– А приведіть-но його до мене, – звелів Ярослав.

Бурмака не захотів іти до князя.

– Треба, то хай сам пришвендяє до мене, – викрикнув. – Чи,