Диво - Павло Архипович Загребельний
Потім послів покликано до палацу скіли, що поруч із Трикліном Юстініана. В Трикліні на підвищенні, критому багряницями, поставлено великий трон імператора Феофіла, василевса Костянтина зведено на трон, по боках розташувалися чини кувуклія, в сусідньому залі заграли два срібні органи дімів, живі картини зарухалися, до Трикліну Юстініана було введено магістрів, патрикіїв, протоспафаріїв, чини входили віл за вілом, тобто перед появою нових чинів піднімалася точно визначеної барви пишна завіса, старші йшли попереду молодших, за сенатом були чини гвардії, потім допущені діми; всі розташовувалися в ряди й групи, підібрані по рангах і барвах одягу. Ось тут розпочинався маєстатичний похід візантійських звичаїв, який мав забезпечити панування великої імперії над усім світом, бо навчені дотримуватися порядку й послідовності в руках і словах, в ділі й мистецтві, тим самим привчаються до наслідування, а наслідування веде до сталості, до послуху, до закостеніння. Відомо ж, що закостеніння – то твердість. А що може бути ліпшого для великої імперії, ніж твердість її влади?
Руським послам, коли ввійшли до Триклінію Юстиніана, відкрилася велична й барвна композиція візантійських вельмож, що стояли навколо імператорського трону, мов воскові ляльки, виряджені, в багаті шати, відразу ж учинено вітання з запитаннями через препозита про здоров’я й благополуччя архонта Київського Георгія, а також про здоров’я послів, а ще – про волю імператора всіх ромеїв, після чого посли сіли говорити з василевсом, а всі, хто їх супроводжував, перейшли до сусіднього залу; Сивоок теж плутався в довгому незручному одягові поряд з Міщилом, який, здавалося, й народжений був для палацової розкоші, дер свою рідкобороду мармизу, намагався видовжити коротку свою шию, щоб побачити якомога більше, а може, щоб показати себе, хоч і без того вивищувався над усіма на цілу голову; вони з Сивооком були майже однакові на зріст, тільки цей збудований був гармонійно, а Міщило нагадував Агапіта: короткі ноги, коротка шия наклепника, тулуб такий довгий, що коли доводилося Міщилові сідати, то не знав, куди б заховати хоч трохи того тулуба. Зрештою, не має Еаги, в кого яке тіло, – гірше, що Міщило в душі своїй не відзначався нічим добрим, а ще тепер їхав старшим над артіллю, то й зовсім не знати, як поведеться. Втішало Сивоока лиш те, що повернеться він на рідну землю. Як то воно там буде? Що буде? Але побачить він соковиті трави, навідається в пущу, стане над Дніпром коло Києва, пригадається йому все ліпше, що було колись, лихе теж пригадається, мабуть; та хай, аби лиш була під ногами м’яка тепла земля. Він пройде по ній босий, як малим колись, весну й літо ходитиме він босий там і носитиме м’яке легке хутро і білу лляну одіж, а не ці шорсткі шиті золотом шати, які на нього напнуто, щоб повести його до палацу, допустити до найбільших святощів, не питаючи, хоче він бачити їх чи ні.
Потім був обід у Трикліні дев’ятнадцяти акувітів. Цар возлежав з чинами за акувітами, а посли стояли збоку. Коли ж увійшли всі, кому належало бути присутнім на трапезі, й учинено поклоніння василевсові, посли розташувалися за окремим столом. Півча храму святих Апостолів і Софії виспівувала «многая лєта» імператорові, музиканти й потішники розважали василевса і його гостей. А в Золотому Трикліні обідали люди руських послів, руські купці, які були на той час в Константинополі, й художники, що мали їхати до Києва, споряджені за велінням самого василевса, і під час обіду роздавано коштовні блюда з апокомбіями і давано кожному по чину: посли вдвічі більше за священиків і толковинів, а решта люду – вчетверо менше за послів, для Київського ж архонта від василевса даровано золоте з коштовними каменями блюдо. Костянтин радувався нагоді виказати свою щедрість, яка вважалася першою прикметою справжнього імператора. Він потрактував послів од Київського князя як визнання своєї справжньої величі; приємно було, що володар землі чи й не більшої за Візантію звернувся саме до нього, василевса всіх ромеїв, попросив прислати майстрів для спорудження божого храму. Сорок дев’ять літ сиділи на троні два імператори, але всі ті сорок дев’ять літ Василій затінював Костянтина, головою царства вважався брат старший, він ходив у походи, вів війни, приймав послів, а на долю Костянтина лишалися тільки розваги, гульбища, дурощі всілякі, ще й тепер, постарілий і з вичерпаними силами, думав він про те, як добре було б покинути Константинополь і податися кудись на лови. Але зболіла плоть не дозволяла балощів, закам’яніло сидів на урочистих церемоніях, з гіркотою думав іноді, напружуючи свій затемнений, спустошений мозок, що після брата не зуміє звершити нічого благородного або достойного згадування.
Але ось була нагода виказати свій державний ум і перевершити навіть покійного брата. Колись батько нинішнього Київського архонта Володимир змусив імператорів видати за себе їхню сестру Анну. Коли ж вони навзамін хотіли послати на Русь ще й митрополита, Володимир відмовився й висвятив сам єпископа-болгарина. Тепер Київський князь ще тільки утверджується на престолі, слід би скористатися з його недосвідченості й хисткості його становища. Імператор довго радився з велемудрими своїми євнухами, й вирішено було послати до Києва не тільки константинопольських умільців кам’яного й художницького діла, не тільки щедрі дари, але ще й імператорський хрисовул до князя з пропозицією прийняти митрополита землі Руської, рукоположеного в цей чин константинопольським патріархом.
Посли руські, хоч і не мали таких повноважень од свого князя, відмовитися від імператорського хрисовула і від мало не силоміць посадженого на їхній корабель митрополита не могли. Бували ж випадки, що послів, які виявляли непослух волі імператора, осліплювано або й карано смертю, тут не діяли ніякі закони, тут правили василевси – хай славиться міць ромеїв!
Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку від себе. Сивоок був на кораблі з Іссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязі, придбаному їй на Месі, знов
