Диво - Павло Архипович Загребельний

вона шукала порятунку несвідомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав Іссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом відступу не було, і в темному стогоні, в щасливих сльозах і притаєному сміхові вони поєдналися між собою, і тільки тоді відійшов від Ісси її перестрах, викликаний морем.

В Золотому Розі на пристані зустрічав дромоиу сам Агапіт з кількома своїми антропосами, між яких випрасовувався й Міщило. В голубому скіадії, обшитому перлами, в голубому ж хітоні поверх тонкого шовкового дивітісія, в червоних чагах, на шиї мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на кінцях – чи це справді був Міщило, чи його подобизна?

А з дромони виходив обдертий, ще дужче зарослий ясною золотистою бородою Сивоок, та ще й вів за собою якесь несамовите створіння, забачивши яке, всі, хто стояв на березі, захрестилися й забурмотіли молитви. Міщило сплюнув, Агапіт же спохмурнів, мабуть, згадавши Зеновію, про яку, власне, вже давно й забув, змінивши за ці роки кільканадцять нових коханок, але знов прокинулася в його душі образа на цього руса, який колись з-під носа зумів вихопити таку ласу жінку. І ось тепер, коли він, Агапіт, став і геть старим чоловіком, цей тільки набирає на силі, варварська снага дико нуртує в ньому, вже він вивозить собі дівку навіть з проклятого богом острова, Агапіт зсунув брови, махнув невдоволено рукою.

– Антропосе! – замість вітання гукнув назустріч Сивоокові. – Ми кликали тебе сюди самого, а ти привозиш якусь, врешті…

– Це моя жона, – не дав докінчити йому Сивоок. – Вклонися, Іссо, нашому Агапітові.

І – о чудо! – Ісса покірливо схилила голову й посміхнулася болісно й ласкаво, і старий Агапіт пом’якшав душею з того усміху, а може, тут причиною було щось інше, бо ще ніколи не опинявся Сивоок в обіймах у свого властителя, а тут опинився. Іссі ж Агапіт, з усією можливою для його товстого тулуба граційністю, подарував гречний уклін, добродушно штовхнув Сивоока межи плечі, посилаючи його вітатися з тими, кого давно не бачив. І кожен дав Сивоокові праву руку, показуючи відкриту долоню на знак приязні, тільки Міщило подав руку зігнутою, мовби для поцілунку. Сивоок глянув на нього дивуючись, Міщило погордливо роздував ніздрі, тут щось, видно, сталося за ці роки, але Сивоокові на тому не залежало, вдаючи, що не помітив, нічого, він вивернув долоню Міщилові, потиснув йому руку, як єдиноземець единоземцеві, повернувся знов до Агапіта.

– Покликав мене, а там ще багато роботи.

– Жде тебе нова робота, – поважно мовив Агапіт, і вже стояв коло нього Міщило, тут-таки справді щось сталося, антропоси лишалися антропосами, тільки постаріли деякі, а деяким і нічого не сталося, а от з Міщилом щось діється, оця його одіж, багата гривня, рука, простягнена для поцілунку.

– Поїдете на Русь, – вів далі Агапіт, – князь Київський закликає наших умільців. Міщило буде старший над артіллю.

– І я поїду? – забувши й про Міщила, і про чорта-біса, тихо спитав Сивоок.

– Для того тебе й викликано.

– Іссо, ми поїдемо на Русь! – гукнув Сивоок до своєї жони. – Чуєш? Ми поїдемо!

– Не годиться везти в святий Київ поганих підложниць, – поважно мовив Міщило.

– А тебе не спитаю! – відрубав Сивоок.

– Старший я над вами всіма.

– То й будь старший, а я сам по собі!

– Звелю коритися.

– Та не мені звелиш!

– Антропоси! – розвів руки Агапіт. – Друзі! Нащо вам сперечатися?

– Посли руські в Константинополі, – сказав Міщило, – завтра запрошено нас усіх на прийом до Великого палацу, перед очі самого імператора. Одягтися мусиш як слід, щоб не зганьбити нашого звання.

– Одягтися? – пробурмотів Сивоок. – Хто б то не хотів одягтися, аби лиш мав у що?

Ісса стояла позад нього й всміхалася болісно й налякано.

– Сказано в Ксенофонта, – не вгамовувався Сивоок, роздратований Міщиловою пиховитістю, – гарно зодягнені друзі – найліпша оздоба мужчини. Ти ж вирядився мерщій сам, а тепер тикаєш мені в ніс моєю обдертістю.

– Друзі мої, – виступив знов поміж них Агапіт, – нащо сваритися? Всім нам даровано одіж з царського вестіарія…

– Свою ж підложницю зодягай на власний кошт, – мстиво докинув Міщило.

– Жона! – гукнув Сивоок. – Чуєш, Міщило, вона мені жона!

– Маю християнське ім’я – Філагрій, – сказав поважно Міщило, – так і зови мене.

– А я – Божидар, – засміявся Сивоок, – від болгарів маю, крім Сивоока. Християнське теж маю. Людина може мати безліч імен. То й що? А цінність її хіба в іменах? Ділами тільки можна возвеличити себе або ж зганьбити.

– Зиждителі храмів постійно возвеличуються перед богом, – сказав Агапіт.

– Возвеличують Агапіта, – знов засміявся Сивоок.

– Ошалів ти на острові, – зітхнув Міщило.

Але Агапіт вдав, що не зрозумів Сивоокової шпильки.

– Повезете й на Русь мій помисел, – вдоволено мовив до Сивоока, – нашому другові Філагрію повірив я думку, який треба возвести собор у Києві, ви ж повинні слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам – од архонта Київського.

Та, сама розмова, тільки притишена й урочистіша, відбувалася другого дня між антропосами й послами Київського князя в час очікування прийому в палаці.

Їх посадили ждати в портику Августея, посли вже були тут утретє, вже вони склали імператорові багаті дари від Київського князя, або архонта, як його називали ромеї, тепер мав відбутися прийом останній перед від’їздом послів разом з майстрами на Русь. Посли чимдуж грали в поважність, розпитували ромеїв про здоров’я імператора, ромеям цікаво було знати про Київ і про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього чотириста прислужниць? І що він ніколи не сходить з престолу? І навіть природну потребу справляє в чашу? А посли й собі допитувалися: чи імператор Василій умер своєю смертю, чи помогли йому? Бо де